Дрогобич. Мені 13. Бабуся бере мене за руку і приводить до красивої жінки. Протягом наступних трьох років  Г.Д. стане моїм тренером, а ще мамою, татом, дієтологом і другом, із яким ми розмовляємо багато і довго. Я почну займатися спортом. Професійно.

Спершу мене готують на дистанції 300 метрів. Але я часто і безсило програю. Всюди. А все тому, що мені не вистачає дихання на останніх ста метрах. Я задихаюся. У той час, як повз мене пробігають суперники.

Рання весна. Г.Д. приводить мене до ями з піском і каже: «Давай спробуємо. У тебе довгі ноги. Повинно вдатися», – «Я боюся», – відповідаю. Але у відповідь тиша. Спорт не знає страху.

Бігти, The Devochki

Спорт виховує силу. Він не знає заперечень. Не розуміє втому. Крос. Стрибки на одній нозі. На іншій. Сходами. Ще десять разів. І так три підходи. Вихід із колодок. Штанга на плечах. Прес. Розтяжка. І ще. І ще.

Спорт – це про віру. У себе. Ти не зможеш перемогти інших, не піддавшись перемозі самій собі. Не зможеш дивитися в очі конкурентам, не вірячи, що ти здатен їх перестрибнути. Не зможеш чути їхні дихання, сміх, розмови. Без віри. Без стійкої віри у власні сили.

Спорт – це про психологію. У значній мірі про психологію. Виграють стійкіші. Стресостійкіші. Цілеспрямованіші. Ті, хто здатен, навіть коли не вдається, зціпити зуби, абстрагуватися і виконати елемент.

Але український спорт – це й про відсутність умов. Після п’ятигодинних тренувань немає де прийняти душ, бо в ДЮСШ тільки крижана вода з крану. На стадіоні асфальт, який відбиває п’ятки. Від того доводиться бігати по траві. На стадіоні СКА у Львові дівчата та хлопці переодягаються на трибунах. Усі разом. А ще у залі так холодно, що, скрегочучи зубами, ти знімаєш спортивні штани, щоб, як і всі, виступити у шортах і топі. Уста синіють. Ти грієшся чаєм. За 2 грн. Тобі 13.

Через рік на цьому ж стадіоні у Львові я помічаю дівчину. У тренувальному залі. Вона вибігає з колодок. Поруч із нею тренерка. А на спині великими літерами написано УФК. Училище Фізичної Культури. Цього ж дня, приїхавши до Дрогобича, я заявила мамі, що готуюся до вступу до цього закладу.

А далі – ще більше годин у залі, взимку доводиться тренуватися у напівпідвальному приміщенні. На стінах грибок. Із стелі капає вода. Ями із піском немає. Тому я стрибаю через бар’єри. Бігаю по снігу. Мокра повертаюся додому.

Бігти, The Devochki

Навесні наступного року я вперше отримаю гроші за участь у змаганнях. Десять гривень. У Стрию. А ще через місяць, попри навколишній сміх неймовірно сильних дівчат з Червонограда, які одержимі виграшем, у стареньких копочках стану призеркою Львівської області зі стрибків у довжину.

Влітку, роблячи рентген п’ят, я побачу, що кістка на п’ятках розтрощена. Так я завершила, ще не розпочавши.

Дрогобич. Мені 13. Бабуся бере мене за руку і приводить до красивої жінки. Так почався період життя, який виховав мене. Виховав мій характер.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!