Пограбування-розчарування

від | Лип 11, 2017 | Дівчина говорить

«НР ХХХХХХХХХХХХХХ», – кажу я архетипічній тьоті і простягаю їй папірець. Вона є уособленням того зла, яке у казках чинить перешкоди герою на шляху до його мети – троль, людожер, циклоп чи ще якесь непривабливе створіння. Тьотя виглядає якраз приблизно так. Вона сидить у норі, оточена купами справ, що коли-небудь безперечно будуть розслідуватися, у яких винні будуть покарані, а справедливість відновлена. Поміж горами цієї макулатури майоріє красна подяка цій тьоті, підполковнику доблесної української поліції, за тривалу і самовіддану службу. Ця нарядна грамота вставлена у нарядну рамку, і висить вона на видноті.

Тьотя дивиться на мій папірець, кривиться, щось настукує на клавіатурі двома пальцями, роздруковує, малює там свій поважний підпис і, так на мене й не глянувши, простягає мені цей А4 своєю поважною рукою, яка, певно, покарала вже не одного злочинця. Наразі ця рука всього-на-всього видає мені довідку про те, що мій робочий ноутбук, модель НР ХХХХХХХХХХХХХХ, разом із іншим крамом було дійсно викрадено з моєї квартири, щоб моя компанія не подумала, що я сама віднесла його на Караваєві Дачі.

Я дивлюся на довідку, де написані лише перші чотири символи з усієї назви моделі, і прошу її вказати модель повністю.

«Дуже багато писати», – відрубує архетипічна тьотя-тролль, вона ж підполковник Національної поліції, відзначена за тривалу самовіддану службу почесним і ошатним папірцем у рамочці. Наразі видати шаблонну довідку з не повністю вказаними даними – все, що входить в її функціонал, і все, на що вистачає її професіоналізму. І дуже багато писати їй ліньки.

Я стою і розумію, що тут мені, в принципі, більше нічого й додати, і на цьому варто завершити спілкування з Національною поліцією України. Хотілося б назавжди. Але, як співає Goldfrapp, – you never know.

Взагалі, з огляду на сучасну тенденцію, вже давно пора «запіліть» тренінги типу «Як пережити злом хати і припинити спати з сокирою». Або якийсь гурток «Анонімних тих, до чиєї хати вдерлися дикі звірі, що ходять на двох ногах і мають п’ять пальців». Люди у таких гуртках могли б обговорювати переваги різних брендів систем сигналізації, пасток, електрошокерів, бейсбольних биток і ломів для захисту від диких звірів, що ходять на двох ногах, зламують замки, гнуть ґрати і охайно відчиняють пластикові вікна. Кожен міг би розказати про своїх таких звірят, про їхній унікальний стиль і методи. Та от що єднає всіх диких звірів і відрізняє їх від людей: за ґратами люди бачать приватну власність, особистий простір і все таке, а от дикі звірі – можливість.

Якщо, як я, живеш на першому поверсі, реальність може накрити несподівано: коли відмикаєш всі свої справні замки, всі 258, на двох своїх неушкоджених дверях, то не готова до того, що за цими дверима може тихо підстерігати армагеддон. Коли відчиняєш свої власні двері – і не впізнаєш свою власну хату. Бо думаєш: «Чи ж я прямо так не знала, що надіти, що вивернула все зі своїх шаф і не запхала назад, коли йшла з дому позавчора?» і «Чи я так психувала, що вивернула шухляди з документами у пошуках сережки?».

А тоді я помічаю, як ворушаться гардини, як теплий літній вітер ніжно колихає їх, проникаючи до моєї «фортеці» крізь відчинені навстіж балконні двері, крізь відчинені балконні рами і розігнуті ґрати. І тут я нарешті усвідомлюю: я у тренді. Я у клубі тих, до кого завітали дикі звірі, що ходять на двох ногах і мають п’ять пальців. Клуб обраних за неясними критеріями, товариство тих, кому є що сказати, але хто не може нічого вдіяти.

Перше, що спадає на думку: сумка Marc Jacobs, зовсім щойно привезена з-за океану, ще майже не вигуляна. Тож я біжу до неї, до сумки, і знаходжу її цілу і неторкану. От тут я чи не вперше в житті розумію, що таке везіння. Бо мені реально пощастило, що мій смак не співпадає зі смаком диких звірів.

Око в мене все ж сіпається і тут воно помічає помітну порожнечу – синтезатор. Синтезатор, трясця! Чи не найбільша річ із того, що у моїй хаті не вбудоване у стіни. Благословенне поле чорно-білих прямокутників, на якому мої пальці нестримно віддавалися всім можливим видам звукової розпусти, gone with the wind. Віднесений вітром через діру в балконних ґратах. Навушники, що берегли сусідів від щастя слухати мої увертюри, віднесені туди ж. Як і педалька, що робила мої мелодії особливо приємними й протяжними. Від синтезатора лишилася лише стійка, яку дикі звірі, що ходять на двох ногах і мають п’ять пальців, не змогли скласти. Але під стійкою валяється те, без чого все попереднє просто втрачає сенс – ноти. Вони забрали весь музичний комплект і забули ноти. Мені стає їх навіть шкода. Такий пройоб.

Вони взагалі забули багато чого, і мені навіть стає за них якось соромно. Вони взяли майже розряджену фотокамеру, де немає жодної мімімішної фотки, і забули зарядний кабель до неї, що лежав поруч. Той самий робочий ноут, що вони забрали, має запаролений-закодований-зашифрований диск і може бути використаний лише як поличка, чи гвіздки ним забивати можна. Бо паролі ж вони теж не дізналися.

Вони шукали золото-діаманти-перли-бурштин, а надибали лиш біжутерні штуки, придбані на барахолках. У шафах – ні соболя, ні рисі, ні шиншили, ні норки, ні навіть облізлої куниці. Навіть жодної підробки під них. Таке розчарування.

Вони навіть не вирізали з рами дуже якісну «Любительку абсенту» Пікассо (800 рублів, Ермітаж). Дикі звірі без смаку, без стилю, без фантазії.

Камера без зарядки, піаніно без нот, ноутбук без паролів – таке розчарування. Я буквально відчуваю їхній біль від даремно витрачених сил і часу. Мені їх шкода, і я б неодмінно їм про це повідомила, якби застала. Ми б викурили одну на всіх сигарету смутку і послухали б разом блюз. Але ми з ними розминулися.

Сумарна об’єктивна вартість спиждженого майна ніколи не порівняється з моральною вартістю його для того, в кого це майно спиздили. Тут просто немає адекватної формули конвертації. Вони не беруть те, що не блищить, але навіть те, що блищить, вартує набагато більше, ніж вказано у поліційному звіті. Разом із предметами вони крадуть роботу, спогади, асоціації. І навіть коли їхні смердючі сліди вже двісті разів стерті, те, що вони лишають по собі, все ще тут, у моїй власній хаті: страх, гнів, розчарування, порожня стійка для синтезатора, беззвучні ноти, самотній кабель для камери.

Але все ж вони не здатні забрати абсолютно все, що дороге. Те, що не можна здати в ломбарді чи на Кардачах. Хай дикі звірі й навчилися відкривати двері та вікна, але вони ще не доеволюціонували до того, щоб ідентифікувати, що цінне, але не блищить.

Тож замість висновку: золото-діаманти-перли-бурштин варто ховати, на всяк випадок, десь під музичними нотами та репродукціями картин.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!