Фестивальные истории. Итоги конкурса

від | Лип 10, 2017 | Без категорії

Вместе с магазином SuperSteps мы провели конкурс фестивальных историй среди наших читателей, которые рассказали о своих самых ярких воспоминаниях. Прислали множество крутых рассказов, и мы можем назвать победителя – им стала Владислава Ткаченко.
Всем спасибо за участие и откровенность, лето еще не закончилось и наверняка ваша самая яркая история еще впереди. Выбирайте, куда поехать из нашего списка фестивалей.

Наш победитель 

приз – кроссовки Diadora

Ни один фестиваль! Да что там фестиваль – ни один день в моей жизни не проходил без приключений! Пожалуй, поведаю забавную историю с прошлогоднего Z-Games. В первый день фестиваля всё шло по плану: на входе километровые очереди, море чистое, люди воодушевленные, воды в душе нет (впрочем, как и самого душа), лайнап угадываем по солнцу.
Вечером первого дня играли ребята из OTorvald. Стоя прямо под сценой, мы отрывались на полную и тут Женя Галич решил максимально бомбонуть и зажег фаеры. Толпу впередистоящих окутал густой разноцветный дым, пытаясь захватить как можно больше человек. На мгновение показалось, что нам не хватит воздуха, но всё обошлось. Концерт в итоге оттусили насыщенно – оттотоптали ноги и отхлопали руки. Этой ночью мы не спали, как и последующие три. После непродолжительного лежания в палатке и безуспешных попыток уснуть в 7 утра под звуки deep house с танцевальной локации и дележки парня в соседней палатке, мы окончательно сдались и решили, что пора начинать второй день.
Не спеша, как два ленивца, мы выползли на свет зедгеймовский. Вокруг уже вовсю мельтешили фестивалецы с полотенцами, пытаясь выбить очередь в тот самый почтибезводный душ. И тут я слышу: «Ничёсе тёлочки сгорели! – Та не, Вася, они просто приняли многовато». Мы с Олей переглянулись и в ужасе подпрыгнули! Только теперь мы отчетливо увидели, КАКОГО МЫ ЦВЕТА. Наши лица, тела и белую (раньше и никогда больше) одежду покрывал плотный слой малиново-синей засохшей краски… «Фаеры!», – почти одновременно воскликнули мы. Как же теперь все это смыть?! Решив, что море – это так себе идея, мы рискнули пробраться на ближайшую базу отдыха в душ. Не поверите, но мы нашли  пресную воду.  Литры шампуня и геля очень неохотно смывали весь боевой окрас. Так как одежду выстирать было негде, мы надели цветное и сделали вид, что приехали прямиком с фестиваля красок холи. Так и ходили разноцветными зебрами остальных три дня. На этом, пожалуй, хватит. Хотя впереди было самое интересное: пораненная случайной доской нога, потеря и мистическое возвращение бананки со всеми деньгами-билетами-бейджами и финальная битва со стихией, во время которой молились даже повидавшие всякое организаторы ZGames. Но это уже совсем другие истории.
Владислава Ткаченко

Первое и второе места

приз – скидка в 1000 грн на любую покупку от 2000 грн в superstep.ua

Я їжджу на фестивалі з 2009 року. Зазвичай святкую День Народження на фестиваль ЗАХІД.

Якось у 2012 році, будучи у найкращій фестивальній кондиції, засинаючи під сценою, почула, як Олег Скрипка вітав Андрія Кузьменка з Днем Народження, присвятивши йому свою одноіменну пісню.

Я вирішили, що терміново мушу повідомити Кузьмі, що ми з ним народилися в один день і попросити у нього автограф.

Але як зробити так, щоб Кузьма повірив? Правильно! Я завжди і всюди беру із собою паспорт (дурна звичка). Послала подругу у намети за паспортом, ну бо я 20 років відсвяткувала, і ходити не дуже могла.

Прилітає моя чарівниця і з паспортом, і з ручкою (де вона її знайшла, це звісно загадка досі), і я направляюсь, як крейсер Аврора, просто за сцену, бо ж в мене важлива місія – повідомити соліста гурту “Скрябін”, що він мій братюня по даті народження.

Коли я кажу, що пішла за сцену, мене друзі зазвичай перебивають, і кажуть, що понесли мене за сцену (ну, бо 20 років раз в житті, як і 21, 22, 23… і т.д.)

Коротше. Біля сцени ми стикнулися з огорожею і охоронцями. Не довго думаючи, друзі і просто люди, які були поруч, піднімають мене за руки і ноги в позі “супермена який от-от врятує світ”, з простягнутим паспортом у правій руці, і просто підносять над огорожею, до “о боже, як пофартило!” Кузьми, який от підійшов до огорожі роздавати автографи.

Я своїм п’яним ротом все-таки вимовила, Андрію, ми з Вами народилися в одинь день, розпишіться мені у паспорті, будь ласка.

Він посміявся, і просто на останній сторінці паспорта мені написав “З Днем Народження” , підпис: Ми, і смайлик.

Цей паспорт у мене вкрали разом з сумкою у потязі. Але в новому паспорті у мене є автографи гурту Kadebostany, тому що на фестиваль ЗАХІД 2015 року вони виступали теж на мій День Народження.

P.S. І я більше не п’ю.

 

Валерия Русавски

Из старенького. Пошла я значит как-то в году так 2006 на свидание вслепую. Больше я таких ошибок потом не повторяла. Но суть не в этом. Приходит значит этот “роскошный мачо”: джинсовые бриджи, белые туфли с носками же конечно и салатовая рубашку. Ну думаю, вот это повезло)

Посидели значит немного в каком-то мерзком заведении немного и тут он выдает: “А пошли на Чайку?”. Почему я тогда согласилась уже не помню, но суть такова, что мы оказались там.

Изрядно выпив, я уже не обращала внимания на своего мачо. Изрядно натанцевавшись под ужасную музыку, мы все-таки уехали оттуда.

В метро, немного придя в себя, я никак не могла понять, почему люди хихикая косо смотрят на нас. Оказалось, что это идиотик во время концерта натянул на туфли носки, чтоб не запачкать их. Но видимо изрядно выпив он забыл их снять.

Выбежала я с вагона на следующей остановке и не могла упокоится до самого дома. Смеялась как дура)

 

 

Алина Потапова

Лучшие истории 

Один із найяскравіших фестивальних спогадів – це Файне Місто 2016! Нічого не передбачало біди і я оптимістично взяла із собою лише сукенки, шорти і взула новенькі білі кеди!

Працювати треба було багато, так як на 4 дні фестивалю у мене було 6 гуртів. Підйом був о 6:30 ранку, а в готель потрапляли не раніше 2 ночі. І, як на зло, погода вирішила ситуацію ще більше ускладнити: було страшно холодно, дощило і кругом були нереальні протяги.

Другого дня фесту я вирішила, що потрібно утеплятись – єдиний варіант, який був, стягнути з готелю плед. В кращих традиціях захолусних готелів на виході сиділа злобна бабуля-сторож і винести хоч щось було майже не можливо. Тому плед довелось виносити під светром, прикинувшись вагітною (правда “живіт” вийшов в мене трохи квадратним).

Але все б нічого, якби не те, що кеди промокли в мене ще до обіду, а варіант захворіти мені не дуже подобався. Довелося оперативно шукати сухі шкарпетки і поверх них намотувати целофанові кульочки.

Але вершина всього була вночі, коли ми з Ланістером з Брутто стояли десь на території якоїсь тернопільської лікарні, не знаючи як звідти вибратись, бо темно, хоч в око стрель. В мене в кедах весело булькало болото, і мені доводилось постійно придумувати якісь теми для розмови, тільки щоб не так було чутно як я чвакаю взуттям. На щастя, йдучи на звук і світло машин, ми знайшли вихід з території лікарні і я таки потрапила в готель спати.

Мораль сєй басні такова: що би там не казали синоптики – беріть з собою на фести теплий одяг, дощовик і якісне взуття!

Дмитрук Ольга

Когда речь заходит о фестивалях, то я лезу в большую жестяную коробку с билетами, бумажными лентами-браслетами, помятыми картами разных стран и городов и прочей дребеденью. Вся память о концертах, песнях, любимых треках отлично помещается в коробку из-под немецкого печенья. Да, никому не говорите, но я романтик и храню весь этот пёстрый хлам.
Фестивальные истории. Итоги конкурса, The Devochki
Я быстро нахожу нужные билеты и читаю: “28 мая, Stare Misto!”.  Последние 2-3 года мероприятие не проводится, но я все равно храню билеты на фестиваль в 2011 году. Тогда я собиралась на него со своими коллегами Викой и Катей и план был следующим: приехать утром во Львов из Николаева, гулять по брусчатке до вечера, потусить на рок-фестивале Stare Misto и в тот же день отправиться домой. Без ночёвок и прочего.
Выбор фестиваля был очевидным: Poets of the Fall впервые наведались на Украину и было бы преступлением пропустить это событие. Только путешественницы на выступление финнов не попали. Перед их выходом на сцену начался проливной дождь. Ещё и билеты на поезд стали жечь карман. Или остаться на выступление Поэтов, или не вернуться домой в тот же день. Девушки медленно поплелись в сторону вокзала.
Вика чуть не плакала, потому что очень хотела увидеть Poets of the Fall, а не только Кустурицу или IAMX. Она пыталась уговорить Катену остаться еще чуть-чуть. Но подруга не разделяла её настроение и очень боялась опоздать на поезд… Где в этой истории затерялась я? Я бы выкинула билеты на обратную дорогу и осталась бы на выступление POTF. Я бы танцевала бы под дождём прям как with the devil in the pale moonlight, но я не поехала на фестиваль. Не смогла. Поэтому Вика осталась без поддержки и не решилась на эту авантюру.
 
Самое обидное: Poets of the Fall выступили сразу после того, как мои девочки ушли с фестиваля. Даже ливень не помешал финскому бенду взбудоражить публику Stare Misto. Но это произошло без участия моих коллег… И без меня.
Остались только билеты на память. Еще один лот в моей жестяной коробке воспоминаний. 🙂
Алиса Сергеевна

Далекий 2012 год. Моя однокурсница выходит замуж и пригласила меня и еще пару девочек на празднование. Свадьба должна была состояться на фестивале Казантип, и каким было наше удивление сопоставить милую и порядочную девушку, всегда одетую очень скромно, и всем известную тусовку. Так сложилось, что мероприятие было назначено на средину августа, и многие должны были ехать по домам, или наоборот в отпуск. Из гостей, которые подтвердили свое присутствие остались только я и моя лучшая подруга. И вот тот самый день. Мы приходим на совместный обед – и что мы видим – зеленоволосый чувак, с серьгами в носу, в брови, в губе, подбородке и штангами в ушах. Сказать что весь обед я пялилась на него и на нашу однокурсницу Алису не сказать ничего. Алиса нас предупредила, что на вечернее мероприятие необходимо одеться как-то оригинально, “чтоб получились красивые фото”. Но что сказать когда перед лестницей в небо, на которой и проходят обряды бракосочетания, мы увидели длинную очередь из фриков  – Крокодил Гена с Чебурашкой, Шрек и Фиона, Монстры, полицейские, супергерои, вампиры, злодеи, практически раздетые женщины, голые парни, у которых из костюма только трусики-слоники, ну которые хоботом прикрывают достоинство, ведьмы, – все ждут своей очереди на штамп в паспорте, точнее на наклейку на визу. И тут подходят наши ребята – зеленоволосый в шортах бермудах, синем галстуке и в огромных солнцезащитных очках, которые закрывают пол лица. Но это еще ничего. Когда мы увидели Алису- вот тогда наступил настоящий шок. Синие чулки (на улице +35 жары), белое полупрозрачное платье, в котором торчащие соски сразу обращают на себя внимание и ярко голубой бант на пол головы. А чё? Нормальные такие свадебные наряды.

Дальше веселее. 9 часов вечера, мы пришли к «лестнице в небо» и рассчитывали на «быструю свадьбу».  Но не тут-то было!

Время ожидания затягивалось… затягивалось… и свадьбы началась только после 11-ти вечера. После торжества, влюбленным вручили звезду (шарик с гелием, внутри которого – светящаяся лампочка), с которым они вышли на крышу башни и прошли обряд. Что позабавило – так это обмен «символами верности». Влюбленные решили обменяться трусами. Ну после такого-то они точно официальные молодожены. И кульминация вечера – торжественный пир – это ящик Revo и три больших арбуза. Что могу сказать – такое не забывается НИКОГДА!!! Правда я больше никогда не ездила на Казантип, это был мой первый И ПОСЛЕДНИЙ раз. Зато я люблю более спокойные фестивали. Atlas weekend и Alfa Jazz Fest и Республика – мои самые любимые. Как говорится, на вкус и цвет. Но опыт Казантипа – бесценный несомненно!!!

Виктория Ковальчук

Фестивальных историй у девушки с #КАТЯФЕСТИВАЛИТ  как вы сами понимаете, хватает. Но самой-самой, той, которая оставила яркий и нестираемый эмоциональный след – была история “О краденном рюкзаке, фотоаппарате, кедах и палатке” или “Как потерять почти все и НЕ УНЫВАТЬ”.
МЕСТО ДЕЙСТВИЯ: фестиваль KUBANA, п. Веселовка (что рядом с Анапой)
ДЕЙСТВУЮЩИЕ ЛИЦА: я (#катяфестивалит) и Алёна Dafna.
РЕКВИЗИТ: две палатки, два туристических рюкзака, документы, одежда и обувь, подаренный рюкзак от парашюта.
 
ДЕЙСТВИЕ 1.
По окончанию 3-го фестивального дня, после фееричного выступления Валерия Леонтьева и остальных коллег по концертной сцене – сил на отрыв под SCOOTER уже почти не было. Но 3-е, 4-е или 5-е дыхание все же открылось. Его хватило даже на то, чтобы после всего прогуляться по берегу моря. Непредусмотрительно оставив в палатке зеркалку с разряженным аккумулятором, мы пошли “восстанавливать” наши силы, гуляя по гребню набегавшей на мягкий песчаный берег волны.
Вернувшись через 15 минут, к моему огромному *?$%^@&^* удивлению, в моей палатке, стоящей у поста охраны и освещенной ярким прожектором, уже не было ни наших походных рюкзаков, ни зеркалки, ни 2й палатки.
 
ДЕЙСТВИЕ 2.
— Алёна, нас обокрали! – говорю я.
— В смысле?!!! – офигевая от сказанного, Алена ныряет в палатку и судорожно начинает проводить инвентаризацию всех вещей.
— Нет моего рюкзака и Nikon`а, блин, а на нем же все мои суперфото с прошлых двух фестов: с группами Алиса, Смысловые галлюцинации, Ногу свело… И твой, почти легендарный снимок, где Гарик Сукачев приобнимая тебя за талию, горячо целует прямо в щеку…
— Черт, – сквозь зубы говорит Алёна. — Нет палатки, которую я еще в Харькове взяла у своего друга. Она лежала сложенная в чехле. Вот тут! И послезавтра, я ее была должна отдать ему в Анапе. Он в Турцию собрался автостопом, и его палатка ему позарез нужна! Ну и моего рюкзака тоже нет, в котором большая половина вещей… и билеты домой.
— Вместе с фотиком и мое водительское удостоверение тоже ушло… – вспоминаю я.
— Так, СПОКОЙНО, без паники. Выдох-вдох.
— Что спокойно?! Я не знаю, как теперь ехать домой! И самое главное, эти **** хоть бы карту памяти оставили со всеми фотками. Блин, все вещи и документы в принципе, восстановить со временем как-то можно, а вот те кадры, которые мы сделали за прошедшие две недели, вряд ли когда-то в жизни мы еще повторим…
ДЕЙСТВИЕ 3.
Отложив эмоции, мы подумали, что расстраиваться из-за украденных вещей – означало испортить все впечатления и воспоминания от уже 3-х прошедших фестивалей. Так что мы собрали все нашу волю в кулак и решили не отчаиваться. На следующий день соседи по палаточному, узнавая о “веселой” ночке, начали нас кормить, приносить какие-то деньги. Кто-то даже в песке неподалеку нашел и вернул мои права. А ребята из Уфы подогнали нам для наших оставшихся вещей нечто огромное, бесформенное и отдаленно напоминающее чехол от парашюта (потом, когда мы ехали автостопом, водители по-черному шутили, что у нас там труп).
Часть своих вещей (джинсы и полотенце, прошедшие со мной потом еще 10ки фестивалей) я нашла на маленькой свалке. Видимо, после тщательного разбора своей “добычи”, воры тут же выбрасывают то, что не подошло.
 
Да, свою палатку мне пришлось отдать Алене, чтобы она передала ее своему другу вместо той, которую украли.
Но тем не менее, собранных денег хватило, чтобы продлить свое путешествие еще 2 недели и посмотреть, что же такое этот волшебный Утриш и как это, работать волонтерами на международном фестивале каскадеров, но это уже ДРУГАЯ ИСТОРИЯ…
МОРАЛЬ: неважно, где ты и сколько у тебя денег, главное – как ты к этому относишься, а позитивный настрой и вправду, притягивает хороших людей и все проблемы сами собой решаются. 😉
 
Катя Гулая

ФЕСТИВАЛЬ ІЗ РІЧНОЮ ДИТИНОЮ. Дано: дитина 1 рік 3 місяці і 20 днів, яка активно ходить рівними поверхнями; мама, яка дозріла до такого роду тусовки; тато, який нарешті вдома на час наших планів; купка друзяк.

Локація: с. Зашків. Спосіб добирання: автівка друзів із доставкою під під’їзд.

Дата: 17-18 червня 2017 року

На момент поїздки на фест ми вже встигли злітати з синулею в Туреччину без тата, тому такого роду вихідні мене абсолютно не лякали. Радше я дуже давно хотіла нарешті потрапити у свою стихію, де живеш у наметі, ходиш у балахоні і їси, що є, тому перепоною навіть не стала нельотна погода (переддень падав дощ, а в день фестивалю періодично шота марасіла і дув вітер).

До фестивалю ретельно не готувалась, бо їхали ми лиш на одну нічку. Але брали спонтанно найпотрібніше. СПИСОК РЕЧЕЙ НА ФЕСТИВАЛЬ

– намет – у нас Hannah 3+1, вірний друг молодості, затаскали його до дірок, бо тент вже давненько не застібається на замок, а внутрішній перешили завдяки свекрусі. Кілки носяться в нерідному чохлі і не всі є в наявності. Тим не менше нічого не протікає і порівняно з тим, з чим люди насмілюються їздити, в нас супер варіант! Бо головне, щоб було сухо.

Не раджу брати намети з Ашану чи ті, які розкладаються помахом чарівної палички, бо це хіба муляж, а не хатка для туриста-фестивальника. Тому подбайте про хорошу палатку і обов’язково перевірте, що вам зичать, якщо своєї нема. Ну, якщо ви не хочете вигрібати дощову воду горнятком із намету…– спальники (2 шт.) – маємо Pinguin, однакові, що файно, бо можна зачепити докупи, але ми цього так і не зробили, було достатньо тепло, просто накривалися розстібнутими.

– карімати (2 шт.) – обикновєнні двошарові кольорові, власне на них спали безпосередньо.

– миска, ложка, горнятко – Матвійку взяли чайну ложку окремо, а так то посуд один загальний на сім’ю, щоб не брати лишнього.

– серветки – велика пачка вологих для дупки та інших частин тіла і маленька сухих;

– підгузники – 3 шт. на добу, Матвійко робить своє больше дєло раз на день переважно. Вдома вже потроху стараюся знімати підгуз, але на фесті було не до цього.

– ерго-рюкзак – слінг за 2000 грн на таке дійство не пасує брати, а от вигорівший б/в ерго – якраз. Застібати зручніше, швидше і не шкода вимазати в болоті.

– пляшечка-непроливайка з питною водою, бо не завжди циця на вимогу тепер, стараюся спершу запропонувати воду (на людях, вдома циця анлімітед). Якщо справа не в спразі, то це не подіє все ж 🙂 Я беру воду “Аква няня” або “Малятко”.

– консерва/баночка з м’ясом чи овочами, щоб не запарюватися з готуванням їжі (якби їхали довше, ніж на добу, то може шось би варили) + харчовий термос із гречкою + хлібці + яблуко та банан. Не все з’їла, але краще взяти, бо шо в селі купиш.

– одяг (гумовці, кеди, куртка, безрукавка, шкарпетки, футболка, шорти, шапка тепліша, пов’язка, баф на шию, три пари ось такого: колготи, штани, светр). Чому так багато? Бо Матвій любітєль спеціально вилити на себе воду після того, як вже нап’ється. Якщо є термобілизна, то обов’язково брати. Наша на Матюшу вже мала (він носив її півроку тому). Собі запасні штани і шкарпетки. Тепла та надійна куртка від дощу, непромокаюче взуття. Те саме чоловікові.

– парасоля, бо в сина нема дощовика;

– зубні щітки, паста, якщо буде до того;

– невеликий рушничок;

– гребінець, щоб розчесати маленькі локони. ПОЇХАЛИ!

Коли ми пакували то все в рюкзак, то за вікном добряче цяпав дощ. Не було шаленої зливи чи грози, але така суцільна мряка і сум. Прогноз також не тішив – сонця на горизонті не мало бути. У повітрі витала добряча прохолода як на середину червня.

Хтось інший би на нашому місці махнув на все рукою і лишився вдома. Але ми були готові до таких погодніх умов. Тим більше Матвійко успішно перезимував в слінгу, коли і сніг в лице, і слизько під ногами. Тобто на крайняк носилася б цілий час чи товклась у наметі. Їдемо однозначно, мама хоче двіжу ггг))) Машина нашого колєги була без пасків безпеки, що мене трохи стрімало, але бажання поїхати було сильнішим. Матвій їхав в ерго, це був обід, тому він майже одразу заснув. Дорогою ми звикло травили шуточкі, реготали і навіть слухали музику – в слінгу йому це зовсім не страшно. А ще й тепер, коли сон міцний і тривалий, то й поготів.

Їхали хвилин 40-50, це взагалі мізер. На Зашкові ми далеко не вперше. Навіть маємо традицію щороку знимкуватися на тому ж місці всією компанією. Зазвичай ми селилися в лісі, подалі від сцени та фестивального поля, оскільки на останньому не можна було розпалювати вогнища. Цього разу було прийняте рішення ставити намети внизу, не лізти болотами на гору в лісок, а отаборитися, як усі білі люди, на поляні. Ми ретельно оглянули сусідів у радіусі, чи нема бува гучних панківських компаній (чи просто крикливих бунтівників) і поставили свої палатки скраєчку поля біля озера. Дощ вже не падав. Я навіть допомагала зачіпляти гачки за дуги. Матюша весь цей час спав. Спав він і поки ми накривали стіл на каріматах біля вогнища. Проснувся вже на все готове в гуморі – якраз перекусити.

Витягнула його з рюкзака і вдягнула тепліше, бо вітер біля води – ета нє шуткі. Час від часу дим йшов в його сторону, тому періодично доводилось прикривати його від нього чи змінювати місце сидіння, шоб не пекли оченята. Бігати синочок не хотів, бо навколо була висока трава, що не надто комфортно для тодлера-початківця. Хіба вимагав руку і тоді шурував кудись. Але і в такому середовищі не надто складно пильнувати за бігунком, бо видно все на горизонті.

Гречку синок їв з великим апетитом, навіть давав себе годувати, гарно відкривав рот і казав “гам”, коли захоплював їжу губками)) От що означає свіже повітря! Коли знову почався дощ, то сховалися в намет. Довго ми в ньому не сиділи, але Матвію було цікаво: гітара, співи, їжа. До речі, він навчився нарешті на губній гармошці грати (сильно подути треба, йому раніше не вдавалось). Тому якщо маєте музичні інструменти – беріть. Якраз для фестивалю 😉 Пізніше ми пішли прогулятися, біля сцени була втоптана дорога, тому Матвійко йшов своїми нозями. Тепер можна і за ручки триматися, коли вже впевнено сам бігає (то я до того, шо часто неходячих так водять). НОЧІВЛЯ

Час минув непомітно і ввечері ми пішли на концерт, знову почався дощ. Петрик взяв Матюшеньку під свою куртку, де він пригрівся і заснув, послухавши 10 хв. гучної музики. Ще десь годинку ми трусили дупами, а потім пішли до наметів із гарячим чайком. Дощ моросив і моросив… Біля наметів наш малюк почав підхникувати, тому в експрес-режимі я заплюнулась у палатку і приготувала цицю, а муж бистро звільнив сина з ерго-рюкзака (збоку ця поспішність, мабуть, кумедно виглядає). Матюша поцьмакав і зрубався далі. І тут я вирішила поміняти йому підгузник на ніч…

Робила це не надто обережно, бо думала, що геройка 🙂 Синок прокинувся і прокинувся радісним. У темряві почав говорити своєю мовою, сідати і тикати в мене пальцями. Я пробувала знову і знову давати йому цицю, але Матвійчик вирішив, що настав час тусовочки, а не сну. У хід пішла важча артилерія – колихання (уявляєте, як у наметі це робити напівзігнутою?) із грудьми в роті. Синочок вже ніби почав засинати далі і тут… Тужиться. Факін шит ггг Короче, пацик вирішив покакати собі о 00:00. Чудовий час і місце!

Підгузник я змінювала навпомацки, бо до світла телефону Матвійко тягнувся і був ризик розмазати гівенце по спальнику. Після заміни ми ще хвилин 40 цицялися і нарешті він заснув.

Тільки не заснув люд, що навколо. Цілу ніч всі співали, кричали, шуміли і ходили повз нашу палатку. Відповідно Матвій місцями крутився і я навколо нього зі своїми молокозаводиками. Спати було зручно, бо я не переймалася, що він впаде кудись – ми ж на землі. Ось це вагома перевага намету над готелем чи іншим приміщенням із ліжком. Я висипалась, чесно. Прокинулись ми о 9:30, як звикло вдома, коли сонечко почало обпікати намет. Коліжанки казали, що вночі навіть поліцію викликали сусіди. Ми не чули, абстрагувалися) Наступного дня погода зробила нам приємний сюрприз, тож гарненько поніжились на сонечку і вйо додому, бо мали ще плани на день. Із корабля на бал, як то кажуть. Думаю, що якби то було щось крутіше, ніж Зашків, то час пролетів би ще більш блискавично. А тут ніби і не було якихось цікавих локацій та ярмарків, та все ж Матвійко поводився краще, ніж вдома. Вони на вулиці завжди інші. То чого сидіти в хаті, якщо є можливість кудись рванути? Тим більше, коли чоловік нарешті може скласти нам компанію 🙂

Після дощового виїзду в наметі мені вже море по коліна. Тим більше, коли машиною везуть) Тому гострю лижі на інші такі поїздки)

 

Марина Климаш

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!