Лайкозалежність: сім днів без соціальних мереж

від | Лип 9, 2017 | Дівчина говорить

Видання періодично розміщують напівмотиваційний текст, у якому «колишній-менеджер-супер-компанії-наприклад-Майкл» розповідає, як видалив свої акаунти у соціальних мережах та не втратив важливих зв’язків. Детально описує позитивні зміни у житті. Радить всім повторити його вчинок. Іронічно, що цей матеріал потрапив мені до рук під час бездумного гортання стрічки новин. Я відмовилась від соцмереж всього на тиждень, і «наприклад-Майкл» був би розчарований моїми результатами.

Почнемо із самовпевненості. Я вважала, що готова, адже неодноразово потрапляла у ситуації з обмеженим доступом до годівниці лайків. За кордоном, де безкоштовний вай-фай зустрічається значно рідше, ніж в Україні. На жаль, це компенсується мільйоном фоток, які потім запостяться у ті ж мережі. Колись три тижні не їла солодощів. Одного червневого ранку мій простенький смартфон сказав технічною англійською: «Між нами все скінчено. Я забираю собі всі номери телефонів та фотки». Місяць зі старенькою нокією, що з арсеналу забав мала лише ліхтарик, добре підготував до цьогорічного випробування. Правда, тоді до моїх послуг був ноутбук. Але мати усі засоби, доступи та все одно добровільно відмовитись від фейсбук-тусовки? Такий трюк я виконувала вперше і без страховки.

Подумаєш, тиждень!

Прошу вас осягнути масштаб випробування для вашої покірної слуги. Для мене день без соцмереж вартий цілого тижня. Самопроголошена блогерка. Колишня смм-ниця. Залежна від соціального схвалення. Стрічка новин – це перше та останнє, що бачать мої очі протягом дня. Я вісім разів перевірила нотифікації на телефоні, поки писала цей абзац.

Я думаю постами. Підбираю картинку в голові, «полірую» текст, записую у нотатки. Помічаю цікаву деталь дорогою на роботу і, як продавець солодкої вати у парку, намотую на уявну паличку туман цукрового сиропу історії. Усе, щоб ви зачепилися очима за ретельно складені слова і поставили печатку свого віртуального схвалення.

Минулої суботи я мала майже тисячу підписників, а мій пост – лише три лайки. Дві опори – віра у власне почуття гумору та соціальне заохочення – похитнулись, а з ними і нервовий стан. Із головою накрила тривога та паніка. Я питала себе: «Можливо, поганий таймінг? Не та картинка? Потрібно було вставити інше порівняння?»

Кожні кілька хвилин рука тягнулась оновлювати сторінку, раптом справа в якості інтернету, а не в мені. Трьох лайків вистачило, чи пак, не вистачило, щоби доросла, зріла (як мені думалось) людина почала впадати у стан легкого неврозу.

Лайкозалежність – не та тема, яку хочеться обговорювати з друзями. Хіба іронічно, не показуючи, наскільки вона лякає. Із таким працюють психотерапевти. Але скільки з нас можуть похвалитися емоційною зрілістю та регулярними зустрічами зі спеціалістом?

Всього 13 років тому, у 2004-му, світ вперше почув абревіатуру FoMO – fear of missing out, що спочатку характеризували як «страх прийняти неправильне рішення під час вибору дозвілля», як-от залишитися вдома, а потім прочитати, що не потрапила на круту вечірку. Потім акцент змістився на «бажання бути постійно на зв’язку зі своїм оточенням», наприклад, знати, що друзі не створили без мене команду для гри в «Що? Де? Коли?». Зараз FoMO частіше називають «тривожним синдромом соціальних мереж», та він змушує мене читати всі оновлення через страх пропустити щось важливе.

Хочете перевірити себе на лайкозалежність? Є кілька основних пунктів:

  1. Перше, що ви робите зранку – перевіряєте стрічку новин
  2. Ви відкриваєте нотифікації, щойно вони приходять
  3. Ви сидите в телефоні у туалеті (не робіть вигляд, що не гортали інстаграм зі спущеними трусами)
  4. Мимоволі порівнюєте себе з іншими (у кількості модного одягу, подорожей, лайків)
  5. Ви сидите в телефоні, навіть коли з друзями, родиною, в театрі, на концерті тощо
  6. Оцінюєте локації та їжу з візуально-естетичної точки зору для майбутніх фото.

Супутниками FoMo часто стають синдроми Kiasu або «страх відстати у чомусь» (не подивитися останню серію “Гри престолів”) та відносної депривації, яку характеризує пригнічений стан, якщо особа не може підтримувати стиль життя, що заохочується суспільством (регулярно подорожувати, наприклад).

Відключитися від машини соціальних зв’язків неодноразово радила подруга. «Нєдєлю!» – впевнено закінчила вона черговий монолог про конструкти, системи та обмін енергіями. І я потягнулася видаляти фейсбук та інстаграм із телефону. На мене осиротіло дивилася лише іконка месенджера.

Сім днів, що дали ляща

Не сумнівайтесь, того тижня, коли я вирішила не сидіти у соцмережах, трапився мільйон моментів, вартих постингу. Країну накрила перша масштабна кібератака, як у науково-фантастичних фільмах. У столиці відбувся головний музичний фестиваль сезону. Я торкнулася соліста Prodigy. На пошті в черзі стояла за Настею Каменських, проїхалась у вагоні метро з десятком свідків Єгови (на них були бейджі), містом пронеслись видовищні грози, одразу за ними – подвійні веселки. А я дивилася на них, і рука моя мимоволі здригалась.

Свіжопридбаний смартфон втратив свою принадність і став портативним гідрометцентром за кілька тисяч гривень. Я не знала про актуальні скандали у фейсбук-тусовці, але могла детально описати погоду в столиці на наступні сім днів. Ранкові збори на роботу стали коротшими. Довелось знову читати інформаційні портали.

Порада: заздалегідь продумайте «замінники» бездумного гортання стрічки новин. На жаль, мій мозок знайшов їх в онлайн-шопінгу. Відмова від соціальних мереж вилилась у кілька імпульсивних покупок. Залежність на залежність, як-то кажуть.

Неприємного ляща дає усвідомлення, що онлайн-відсутність ніхто не помітив. Вхідні повідомлення не розривалися від занепокоєння з приводу моєї інтернет-тиші. І це не дивно. Щогодини людство створює відео та фото-контенту більше, ніж за всю свою попередню історію, тож сотні друзів легко замістять нас на зміні соціального стаханівського руху. Фото з моря та вечірок продовжуватимусь сипатися, розбавляючи тексти про екзистенціальні кризи та мемуари про дитинство.

Важливий момент: втрата зв’язків. “Наприклад-Майкл» у першому абзаці втирав нам, що офлайн-життя не вплинуло на щільність кола його спілкування. Явно, кхм, перебільшував. Український фейсбук-сегмент, наприклад, дає ілюзію дружнього зв’язку з незнайомцями через коментарі. Зустрівшись у реальному житті, ми просто продовжуємо розмову. Фейсбук замінив нам LinkeIn, Tinder та навіть Google. Знаходимо собі колег-друзів-коханців, як у невеликій віртуальній пісочниці. І я тиждень не приносила на майданчик нових іграшок.

Якщо вас, як і мене, манить блогерська слава, тижнева перерва у постингу може добряче відкинути назад на шляху до звання «лідера мнєній». Фейсбук-алгоритм безжальний до такого вибрику і чітко дасть зрозуміти, що попередніх охоплень аудиторії вам ще довго не бачити (для прикладу, перший пост після перерви зібрав ті ж три лайки з майже тисячі підписників). На півсотні зменшилась кількість читачів у інстаграмі. Все ще хочете випробувати на собі соціальний детокс?

На жаль, виживати без фейсбуку та інстаграму я все ще не вмію. Не хочу втрачати зв’язок із десятками крутих людей, що зустріла в мережі. Я все ще лайкозалежна. Якщо вам сподобалося, може, поділитеся цим постом, тобто текстом із друзями? Іронічно, звичайно.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!