«Історія Starbucks. Усе почалося з чашки кави…». Уривок з книги

від | Чер 15, 2017 | The Devochki PRO

«Історія Starbucks. Усе почалося з чашки кави…». Уривок з книги, The Devochki
Бестселер New York Times від голови ради директорів Starbucks про те, як розбудувати найбільшу мережу кав’ярень, попри кризу й конкурентів.
Усе і справді почалося з чашки кави. Еспресо, випитого в затишній італійській кав’ярні у 1983-му. Тоді майбутній генеральний директор Starbucks Говард Шульц зрозумів, яка атмосфера буде в його закладах. Відтоді як він прийшов у Starbucks, компанія відкрила майже 25 тисяч кав’ярень у 70 країнах світу, пережила економічну кризу й зневіру фінансових аналітиків. Шульцу вдалося побудувати міцний бізнес, в основі якого — дух Starbucks, етичні принципи та безмежна турбота про людей: про кожного клієнта, баристу, менеджера чи фермера, який вирощує найкращу у світі арабіку.

Я вирушив у подорож із Вівеком, Дарсі Вілсоном-Раймером, який керує «Старбаксом» у Великій Британії, Пітером Торебіарте, директором відділу екологічності кави, і Крістіною Макферсон, очільницею відділу зв’язків із громадськістю, яка й опікувалася тісним графіком подорожі. Ми прихопили із собою ще Гаріета Лемба, виконавчого директора британської «Справедливої торгівлі», і Шері, яка разом з нашою партнеркою Лорою Мош Вармою працювала з фундацією «Руанда». Організація, створена фотожурналістом Джонатаном Торговніком і Джулс Шел, допомагає отримувати освіту руандійським дітям, народженим унаслідок зґвалтування під час геноциду 1994-го. Джонатан також долучився до подорожі і знімав наше відвідування кооперативу, зустрічі з фермерами й огляд нової клініки з лікування СНІДу.
Господарі провели нас до виробництва цегли, деревини й олова, що розташувалося на схилі невеликого пагорба. Хлопець на ім’я Гілберт, одягнений у смугасту жовту сорочку на ґудзиках і штани кольору хакі, пояснював усе, що нам впадало в око. Під акомпанемент його розповіді ми йшли повз ряди дерев’яних столів, на яких під сонцем сушилося безліч сирих білих кавових зерен. Я був справді вражений такою злагодженістю роботи в кооперативі на 1800 фермерів.
Після екскурсії ми завітали на своєрідну розважальну презентацію з піснями й танцями. І коли мені дали слово, я наче онімів. Було неможливо вповні висловити повагу до тисяч руандійців, що сиділи переді мною на схилі пагорба, пліч-о-пліч. Неможливо осягнути ті випробування, через які вони пройшли. Я глибоко поважав їх тяжку працю й відданість справі. Ще ніколи людський компонент старбаксівського співвідношення — пошук балансу між людьми і вигодою — не відчувався так гостро. Саме тут, у п’ятнадцяти метрах від мене, вирували тисячі життів, долі яких «Старбакс» міг врятувати… чи загубити.
Я стояв перед мікрофоном, поряд майорів блакитно-зеленожовтий руандійський прапор. Слова ринули від щирого серця:
Ось я стою, дивлюся на всіх вас… І скажу чесно: мені складно підібрати слова, щоб гідно вшанувати вашу роль у житті «Старбаксу»… Хоча підозрюю, що більшість із вас і не чула про «Старбакс», тож кілька хвилин хочу присвятити розповіді про нашу компанію.
Мені кортіло створити образ «людської» компанії й розповісти про її витоки так, щоб фермери та їхні сім’ї бачили свої щоденні клопоти частиною великої організації з цінностями й метою. Кілька хвилин я говорив про нашу історію, роблячи паузи, щоб слова могли перекласти на руандійську й повторити в гучномовець.
Дивлячись у майбутнє й на ваші обличчя, я дедалі більше усвідомлюю, яку колосальну відповідальність несе «Старбакс» за те, щоб ви отримали заслужені гроші… На завершення скажу, що ми станемо для вас надійним партнером, на якого ви можете покластися і який зробить усе, що в його силах, щоб допомогти вам і вашим родинам.
Перед виступом я зібрав на приватну бесіду кілька фермерів, від яких особисто хотів почути, як ідуть справи. Десь двадцять людей розмістилося у вузькій кімнаті просто неба, а я примостився на лавці біля цегляної стіни. Гілберт сів поряд зі мною, щоб перекладати коментарі фермерів англійською.
У кімнаті, як і на фермі в цілому, було вельми тихо. На тлі одинокого голосу мовця лише час від часу щебетали пташки. Одягнений у білу сорочку і спортивну сіру куртку чоловік поставив запитання: «Над чим працюватиме “Старбакс”, щоб позбавити фермерів хоча б частини нагальних проблем?».
У цій фразі закралося питання, що хвилювало майже кожного руандійця, і відповідь на нього мали почути всі наші фермери в усіх країнах.
«Успіх нашої компанії — це вміння добувати арабіку найкращого ґатунку по всьому світу, — відповів я, зробивши особливий акцент на якості кави. — Ми хочемо, щоб кава в Руанді вирощувалася раціональніше. І ми вам у цьому допоможемо». Я поглянув на Пітера Торебіарте, який опікувався центрами підтримки фермерів і стежив за виконанням програми C.A.F.E. в усьому світі, і передав йому слово, звільнивши місце в центрі.
«Старбакс» розуміє: кава найкращої якості відрізняється не лише смаком, а й ціною. Однак допомога вам — це не лише гроші. Я сам кавовий фермер у третьому поколінні. У центрі підтримки ми допоможемо вам заробити більше грошей, поділившись досвідом найкращих фермерів з усього світу, що зіткнулися зі схожими перепонами… Ми обсмажуємо каву, а не вирощуємо, однак у нас є дієві та значно дешевші способи розв’язати ваші проблеми. Рішення, що поліпшать якість і врожайність. Деякі фермери, які звернулися в перший центр підтримки, знизили вартість добрив на вісімдесят відсотків, а врожай зібрали на двадцять–тридцять відсотків більший, аніж раніше. Ось як ви можете збільшити прибуток. Наша мета — виростити якомога більше сировини для кав’ярень, забезпечивши вам стабільні умови для «створення» високоякісної й економічно вигідної кави. Так, щоб ви могли зосередитись на процесі її вирощування, а не проблемах збуту.
Після слів Пітера я зрозумів, що маю ще раз озвучити наш намір допомогти кооперативу проявити себе вповні. «“Старбакс” приїхав сюди, щоб залишитися, — лаконічно сказав я. — Ми глибоко віддані Руанді та вашій каві, яку збираємося купувати ще багато років».
Ця двостороння угода «Старбаксу» і фермерів про справедливість і якість мала збільшити кількість сировини, ціну на неї і прибуток робітників. «У майбутньому ми бачимо можливості, — додав я, — а у ваших серцях і головах — те, що хочеться додати в кав’ярні по всьому світу».
Коли збори добігали кінця, Гаріет зі «Справедливої торгівлі» усміхнувся й запитав півдесятка жінок-фермерок, що також були в кімнаті: «Нам кортить знати: про що ви мрієте?».
Гарне і важливе запитання. Повага до руандійок, тисячі яких пережили зґвалтування під час геноциду й тепер мали самостійно годувати себе й дітей, була для країни сакральною. Я насторочив вуха, але перша відповідь, яку почув через перекладача, була неочікуваною. Гілберт сказав, що фермерки мріють вирощувати власну каву без чоловіків і довести всім, що жінки можуть прекрасно — навіть краще — працювати завдяки своїй терплячості й увазі до деталей. Декілька людей у кімнаті зааплодували.
Потім Гаріет поставив останнє запитання жінці із сережками у формі блакитних сердець: «А про що мріє для своєї родини ця пані?». Жінка на ім’я Мукамвіза Імек’юлит відповіла тихо й чітко. Я відчув, як Гілберт аж сторопів, коли йому переклали слова. «Вона хоче заробити грошей і купити голштинську корову, яка б давала вдосталь молока родині. Це і є її мрія». Мене ця відповідь теж шокувала.
«Я хочу дещо уточнити, — вклинився я й нахилився вперед, вдивляючись в очі жінки. — Як ця корова допоможе? Просто хочу зрозуміти».
Гілберт пояснив. «Корови дають молоко, тож діти краще харчуються. Однак місцеві породи дають менше молока, ніж голштинська, яка дає вдосталь молока і для власного харчування, і на продаж. Тож родина має додатковий прибуток».
«Корова», — самими губами промовив я, намагаючись осягнути, як тяжко живеться цій жінці. Я завершив збори висновком: «Я глибоко переконаний, що кожен із нас відповідає за все, що бачить і чує. Ми почули ваші слова й розуміємо ваші проблеми і труднощі. Ми не забудемо. Ми слухатимемо, пам’ятатимемо й тяжко працюватимемо заради вашого блага». Я терпляче почекав, поки Гілберт перекладе мої слова, а потім подивився на Мукамвізу. «І ми спробуємо дістати вам корову».
Одна корова, як мені потім повідомили, коштувала 500 доларів. «Це прекрасно, що ви їй допомагаєте, — сказав мені чиновник, що нас супроводжував, — але ж скільки таких, як вона…»
Ця думка зав’язла в голові упродовж усієї дороги додому. Як багато може одна людина — чи одна компанія — насправді змінити? У мене не було відповіді. Лише переконання, що не робити нічого — аморально.
* * *
Здавалося, наче літак сів не в Сіетлі, а в зовсім іншому світі — психологічна й емоційна адаптація зайняла багацько часу. Однак я хотів поділитися тим, що побачив і почув у Руанді. На відкритому форумі я розповів про наш візит у кооператив, а наприкінці, як завжди, поцікавився, чи є в когось питання. Незнайома жінка в задніх рядах підняла руку.
«Мене звуть Лінда О’Браєн, — сказала вона. — П’ять місяців тому мене звільнили з роботи, і я шукала нову. Її мені подарував “Старбакс”. Я хочу подякувати за це й купити тій жінці корову».
Лінда не лише пожертвувала гроші на корову: її слова вмотивували нас за кілька тижнів підписати угоду з «Хайфер інтернешнл» (Heifer International) — некомерційною організацією, яка забезпечує худобою збіднілих людей по всьому світу. Через «Хайфер» наші партнери — та й сам фонд «Старбаксу» — жертвували гроші на голштинських корів для Руанди. Більше того, «Хайфер» опікувався такими складнощами, як закупівля, перевезення й утримування худоби. Тих, хто отримував допомогу, як-от Мукамвіза, навчали правильно доглядати за тваринами, щоб вони приносили більше користі.
Згодом наша допомога Руанді лише підтвердила, що, попри всі труднощі компанії, ми трималися своїх слів і цінностей.

«Історія Starbucks. Усе почалося з чашки кави…»

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!