Дзвінок за розкладом, або 50% самотності

від | Чер 6, 2017 | Дівчина говорить

Ось уже 15 років він телефонує мені лише раз на рік: у день мого народження. Мабуть, тому що цим днем я на 50% завдячую саме йому. Досі не розумію, це багато чи мало.

Раніше я чекала дзвінків на всі інші свята. Тому 8 березня чи 1 січня закінчувалися для мене сльозами. Телефон мовчав.

Але потім я звикла. Його дзвінок 19 січня був чи не єдиною стабільністю в моєму нестабільному підлітковому віці. А неочікуваний сигнал мобільного в інший день насторожував. І недарма. Спочатку він дзвонив повідомити, що померла бабуся. Потім дідусь.

Одного разу зателефонував на день раніше. Переплутав дати, подумала я. Був вечір напередодні Водохреща, ми з мамою прийшли до церкви по воду. І тут його голос через радіохвилі обірвав останню нитку надії: «Вибач, завтра не буде можливості тебе привітати. Тому не чекай дзвінка. Бувай».

Тоді я дізналась, що сльози не мерзнуть на морозі. Тільки обпікають шкіру. А ще тієї миті мені нестерпно захотілося не дочекатися завтрашнього дня. У 15 років у нас стільки безглуздих приводів не любити життя.

Але воно продовжувалося. Всупереч, а не завдяки. Я писала сумні вірші та все ще сподівалася на диво. Вірила, що в тому самому блакитному вертольоті прилетить чарівник і подарує – ні, не кіно, – подарує обійми тата.

Дива не сталося. Натомість доля компенсувала мій відчай подвійною порцією обіймів від коханого чоловіка та сина. Тепер вони щодня заповнюють мій дитячий дефіцит спілкування з протилежною статтю. І я вчуся почувати себе потрібною. Вчуся покладатися на чиєсь міцне плече. Вчуся довіряти і любити безстрашно, не чекаючи зради.

Стільки приводів для радості в мене сьогодні: чудова родина, цікава робота, книжки, подорожі, друзі. Сама здійснила свою дитячу мрію про Діснейленд. І побувала в Англії, про яку він так багато розповідав мені, поки вів за руку в садок.

Мій мозок конвульсивно вбирає в себе усі ці техніки позитивного мислення, тотального прийняття, радикального прощення. І на певний час мені здається, що це працює.

Але одного спекотного дня я виходжу з сином на прогулянку в парк і бачу дідуся з онуком. Старий усміхнений чоловік біжить за м’ячем, і в його очах стільки вогників, що якщо дивитися в самі лише зіниці, то на мить здається, що вони однолітки – сивий дід і трирічний хлопчик.

Я переводжу очі нагору, дивлюсь прямісінько на сонце. Так хоча б якось можна виправдатись за солоний блиск в очах.

Я думала, що він лише забрав себе у мене. А виявилося, він ще наперед забрав себе у мого сина.

«Насправді має значення не те, чого ми очікуємо від життя, а те, на що життя чекає від нас», – прочитала я нещодавно у Віктора Франкла («Людина в пошуках справжнього сенсу»).

Тепер я перестала чекати на черговий дзвінок за розкладом. Життя таке коротке. Треба встигнути бути щасливою. І робити щасливими тих, хто поруч.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!