14 метрів під рівнем Балі

від | Лют 7, 2017 | Дівчина говорить, Подорожі

Американське вантажне судно USAT Liberty спустили на воду 1918 року й майже одразу його почали використовувати у військових цілях. Відтак тягала дівчинка Ліберті коней та всякий інший, менш ароматний вантаж переважно зі Штатів до Франції. Після війни її віддали державним організаціям для задоволення торгових потреб, і так вона ходила досить довго. Багато чого побувало в її трюмі, багато вод вона прорізала своїм носом, у багатьох портах кидала свого якоря, багатьом показала свою корму, багато юнг начищали її палубу. Так би й тривало ще хтозна скільки, якби колись давно розумні люди не винайшли торпеди, підводні човни, радіолокатори, шпигунів і війну.

14 метрів під рівнем Балі, The Devochki

Коли Штати вступили у Другу світову, Ліберті знову передали на потреби NAVI.

День, коли Ліберті впала в кому, був звичайним теплим січневим днем 1942 року. Вона звично розсікала води Індійського океану, везучи рейки та гуму з Австралії до Філіппін. Сонце сяяло у чистому блакитному небі, спокійні теплі води цілували її металеву шкіру, хоч під поверхнею тих блискучих спокійних вод причаїлося багацько небезпечних потвор: акул-какул, гігантських скатів, які можуть вбити лише одним своїм виглядом, всяких отруйних гадів, а ще ворожих субмарин, яких так і тягло знудити на когось однією-двома торпедами.

Південний вітер лагідно дмухав їй у корму, чайки кричали про щось навколо неї, байдужі риби тихо займалися своїми справами десь унизу. Можливо, вони щось знали чи бачили, відчували певні вібрації, та що могли вдіяти? Капітан обідав, кок готував вечерю, електрики спостерігали за електроприладами, а старпом моніторив море – чи не проплива там, бува, німфа, чи не співа сирена. Будь-яка заваляща німфа згодилася б і будь-яка сирена з убивчим голосом Джастіна Бібера теж, навіть якби в них туш потекла від тривалого дрейфування. Та до Ліберті стрімко наближалася не те щоб німфа, а, скоріше, огидна непрохана гостя. Гостя, після візиту якої вже в принципі нічого не потрібно. Як банківський колектор чи аудитор. Ця гостя не бере свого, вона просто відбирає твоє.

Тож до Ліберті прямувала торпеда, запущена японською субмариною I-166. Якби цю АЙ-166 запитали, нащо вона те зробила, вона б сказала “Це війна, дєтка”.

На диво, ніхто на борту Ліберті не постраждав. Не те щоб вона перетворилася на таку вже купу брухту – так, кілька дірочок – тож її вирішили реанімувати. Хотіли швиденько заштопати та довезти вантаж, а там уже як вийде. Та Ліберті швидко набирала воду, й зрештою її розвантажили й списали на брухт.

Халепа та сталася з нею поблизу острова Ломбок, що на схід від Балі, але на Ломбоку її розмістити не вдалося. Бо ж Ломбок – то райський куток, брухтові там не місце. Тож коматозну Ліберті відперли на берег села Туламбен, що на сході Балі. Хвилі там невеликі, пісочку білого немає, серферам вона не заважатиме, а рибалкам байдуже, що там валяється на їхньому березі – так американка Ліберті, яка прямувала з Австралії до Філіппін, надбала балійську прописку.

14 метрів під рівнем Балі, The Devochki

А ще так склалося, що над Туламбеном височіє священна гора Агунг. А Агунг – то не просто гора, а вулкан, який спить.

Коли Агунг прокинувся 1963-го, Ліберті вже провалялася на березі Туламбену 21 рік – майже стільки ж, скільки їй було, коли її туди поклали. Її понівечене тіло ґрунтовно під’їла корозія, воно давно почало трухлявіти і невідомо, на що б перетворилося, якби Агунг не порішав усе інакше.

Виверження було страшенним, вулканові буквально знесло дах, і все те покотилося на Туламбен. Там багато було лиха, але то вже інша історія. Що ж до Ліберті, то її, підстрелену торпедою, поливану дощами, смалену сонцем і обдувану вітрами, остаточно добила лава. Шалений гарячий потік зніс її у воду й назавжди вклав на дно на відстані 20 метрів від стражденного туламбенівського берега.

Яким би сумним не був контекст та історія її такого поховання, тепер це місце дарує “е лот оф фан” дайверам з усього світу. Певно, й туристам із Японії також. Бо ж коралам, рибам та всяким чудернацьким океанським створінням байдуже, хто з ким воював, що там вивергалося на суші і як виглядає результат того всього, який ліг до них на дно. Вони радо й ґрунтовно обліпили 120-метрове тіло Ліберті, поселилися у її рваних ранах, у її вибитих вікнах, вкрили її обпечену шкіру, прикрили собою її жахливі шрами. Так на зміну смерті приходить життя, так на місці трагедії з’являється благодать.

Ваян тягне мого балона з жилетом до самої води, бо балон важить 17 кілограмів, а це майже половина моєї ваги. Він робив близько 5000 занурень за ті 15 років, що займається дайвінгом, а найглибше занурювався на 60 метрів. Ваян – то, до речі, значить, що він перший син у родині. Гадаю, йому можна довірити свій балон.

Перед самою водою він навішує на мене всі ті лахи і так дуже вчасно підхоплює мене, не даючи приземлитися на балон. Берег тут дуже крутий: кілька кроків – і я вже по горло у воді. Тут я натягаю на очі своє гумове з віконцем забрало, а Ваян взуває мене у ласти. Вставляю у рота трубку і пригадую Світлану Лободу. От, значить, звідки в неї такі губи – невидима трубка аквалангіста завжди з нею.

14 метрів під рівнем Балі, The Devochki

“Бульки!” – кричу я, опустивши голову вниз, вдихнувши-видихнувши в трубку і не побачивши нічого, крім страху у вигляді бульбашок. “Бульки йдуть вгору й заважають!” – кажу я, 29-річна людина з двома вищими освітами. “Так, бульки завжди йдуть вгору”, – відповідає терплячий Ваян. Волосся заліплює мені маску, бульки лякають мене й не дають нічого роздивитися, паніка стирає рештки якогось розуміння, хто я і де, і я вже вирішую, що ну його в пень, дихати під водою в трубку з губами, як у Свєти Лободи – то, вочевидь, не моє. Але тут стається диво.

Коли я вчергове занурюю фейса у воду і намагаюся панічно дихати, мені приходить видіння. Із глибини лине світло, а в його промінні тріпотить своїми плавничками Флаундер і каже мені голосом Володимира Зеленського: “Не сси! Ти можеш. Поглянь на ту американську дівчинку, яка нервово палить на березі, пускаючи сльози й соплі, а інструктор пакує її обладунки назад у торбу. Чи ти хочеш бути на її місці? Подумай, що про тебе скажуть чотири індуських гарячих хлопи, з якими ти, єдина леді в їхньому мінівені, приперлася сюди. Чи ти хочеш, щоб вони думали, що ти сцикло? Подумай про 120 баксів, які ти віддала за цей чудовий “експіріенс”, – скільки “Космополітанів” ти могла б випити на них у “Зе бар” в “Арена Сіті”? Подумай про всі ті дна, на яких ти побувала, – чи тобі вже впадло спуститися ще на якихось 14 метрів? Зберися, ганчірко, і пірнай!”

14 метрів під рівнем Балі, The Devochki

Флаундер зник, і разом з ним минула моя паніка. Бульки стали йти собі рівномірно, не турбуючи мене, легені плавно роздувалися й здувалися, вуха закладало й відкладало кожні півметра по мірі того, як Ваян здував мій жилет, і я опускалася нижче. “Дихай і синхронізуй” – лунала настанова Ваяна у моїй голові. Синхронізуй – то значить затисни носа й видихай у нього так сильно, щоб очі вилазили, тоді вуха розкладе і вони перестануть боліти. Тож я дихала, синхронізувалася і опускалася на дно.

А потім я побачила її, Ліберті. “Свободу”, яка лежить під водою.

Зрозуміти, що та величезна залізяка – судно, досить складно, поки не наблизишся й не запливеш трохи, неглибоко, в її розтрощені нутрощі. Відсутні двері й каркаси колишніх приміщень – все густо вкрито пістрявою флорою й фауною. Все тріпотить, вібрує, скорочується, стирчить собі незворушно, і поміж всього того плавають всякі риби. Корали, губки, величезні штуки, за формою схожі на єгипетські вази; риба-папуга, риба-клоун, спиноріг, крилатки і ще хтозна скільки всяких істот, а ще цілий сад вугрів, які стирчать з піску на дні й коливаються собі поволі, а щойно до них наближаєшся – ховаються у пісок, наче макарони, які там, з-під дна, хтось хвацько всмоктує. Наче мене вкинули в акваріум.

14 метрів під рівнем Балі, The Devochki

Риби настільки звикли до дайверів, що позують перед камерою. Вони кружляють перед тобою, повертаються то одним боком, то іншим, підморгують і махають плавниками. Є, звісно, й індиферентні риби, яким глибоко начхати на світло софітів – вони собі займаються своїми справами, копошаться у дірках Ліберті, вишукують обід, ладнають житло.

“Свобода” лежить на похилому дні, вона вкрита водною товщею від чотирьох до тридцяти метрів, і будь-хто може поглянути на неї, і навіть торкнутися – варто лише дихати й синхронізувати…

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!