Минулого року я звільнилася з офісу заради рожевої мрії. Головний редактор друкованого видання зв’язалася зі мною у соціальній мережі, написала, що їй подобаються мої дописи, і запросила у команду журналу.

Я не пропрацювала й року – не стало грошей на видавництво, журнал припинив своє існування. Рішення про звільнення зі стабільної роботи давалося мені складно. Тож коли з журналом не склалося, я вирішила, що робота мрії – задоволення не для кожного. Особливо, коли ти маєш освіту еколога, досвід роботи у рекламі, а працювати хочеш у творчій сфері. Я прийняла рішення повернутися до офісу і продовжувати займатися улюбленою справою у вільний від роботи час.

Роби, що хочеш, The Devochki

На співбесіді я чесно розповіла про попередні здобутки і майбутні плани. «А тобі не набридне жити подвійним життям?» – запитали мене. «Півкраїни так живе», – відповіла їм. Думаю, моя чесність усіх влаштувала, і я стала частиною компанії. Моя робота з творчістю пов’язана посередньо, та все ж вона мене влаштовує. Щоправда, забирає час і сили, але хіба я того не чекала?

У перший робочий день я пообіцяла собі, що в жодному разі не відмовлюся від захоплень – яким би напруженим не був робочий графік. Сказано – зроблено. У вихідні я маю заняття з дітьми, ввечері випробовую нові рецепти, уночі пишу тексти. Завдання пишу в транспорті, продукти купую перед роботою, натхнення ловлю на ескалаторах метро і після сеансів кіно. Дивно, що взагалі лишається час на кіно.

Я обвішалася справами, як місто ілюмінацією перед Новим роком. Ніби та дівчина, що має розкішний гардероб і надягає усе найкраще одразу, бо боїться, що речі залишаться неношеними. Я боюся, що можливості лишаться невикористаними, а здібності стануть непотрібними. Боюся впустити щось важливе, просто віддаючи час основній роботі. Коли займаєшся кількома справами одночасно, важко робити усе однаково добре. Тим не менше я вимагаю цього від себе. І коли розумію, що десь втрачаю контроль – впадаю в паніку. Для того щоб поєднувати декілька активностей, потрібно, як мінімум, мати високий рівень дисципліни, як максимум – сталевий внутрішній стержень і безапеляційну віру в себе. Інакше одного дня захочеться кинути все одразу і зробити вибір на користь того, що потребує найменших енерговитрат.

Відкритим лишається питання ефективності. Цей текст, наприклад, переписувала тричі. Спочатку робила нотатки у вільні хвилини протягом робочого дня, переважно на обідніх перервах, між дзвінками і розрахунками, записувала фрази, що раптово народжувалися. Далі перевіряла текст на політкоректність – залежно від того, кому з мого оточення він зможе потрапити на очі. Потім редактор сказала: «Чогось не вистачає», я налила собі ламбруско, відкрила новий документ і написала усе як є.

Логіка підказує, що у цьому місці має бути якийсь висновок, мотиваційний заклик чи заключне слово. Їх не буде. Я не маю права на подібні речі, оскільки так і не прийняла найважливішого рішення. Єдине, що знаю напевно – робити те, що любиш, дійсно важливо. Займати своє місце у цьому світі і цим лише робити його краще. Якщо ти кухар від бога – готуй. Не будуй будинки, не малюй картини, не продавай вікна, не лікуй зуби. Особливо останнє, будь ласка, не роби. Будь на своєму місці. Поки я зі своїм не визначилася, тримайте історії дівчат, які наважилися на рішучий крок. Надихальна Катя, яка не погодилася продовжувати династію медиків і стала фотографом. Неймовірна Люся, котра змогла перетворити захоплення театром на справу всього життя. Талановита Іра, чиї руки замість офісних паперів тепер вміло тримають пензлики для макіяжу і роблять нас красивішими.

Люся Пономаренко, режисер, керівник театральної студії AKTERSTVO

Я здобула освіту фінансиста і три роки працювала за спеціальністю. Робота у фінансових структурах відкриває безліч можливостей, але водночас обмежує. Мені подобалося бути в оточенні цікавих успішних людей, деякі з них досі лишаються моїми друзями. А строгий дрес-код та підйом о шостій ранку давалися важко. Особливо складно прокидатися після вечірніх репетицій та нічних редагувань сценаріїв. Я спала по чотири години на добу, але не могла залишити ні роботу, ні театр. Робота давала мені фінансову стабільність, а сцена приносила задоволення. Творчість із дитинства жила поруч зі мною. Вірніше, жила в мені. З дитячого садочку я роздаю ролі, зі шкільної парти пишу сценарії, усе життя реалізовую власне бачення цього світу. І я знаю напевне, що цей світ хоче, аби я робила те, що маю робити. Тож, коли одного ранку прокинулася абсолютно виснаженою, без жодної ідеї, я злякалася і зрозуміла, що час зробити вибір. Я вирішила звільнитися. Знала, що лише будучи вільною, зможу повністю реалізувати себе. Але ж я фінансист, тож навіть свободу прорахувала до дрібниць – спланувала свою діяльність так, що на момент звільнення додатковий дохід майже зрівнявся з зарплатнею.

Роби, що хочеш, The Devochki

Про всяк випадок зробила собі дорогий подарунок – сережки з діамантами – як розраду на випадок скрутних часів. І вони, безперечно, були на моєму шляху. Борги, стрімкі злети, падіння, знову борги. Така собі життєва синусоїда, проте вона тримала мене в тонусі. У той період я чітко усвідомила, що зайва година сну може вартувати доходу на кілька місяців. Дисципліна і жодних лінощів. Звісно, економічна освіта допомогла й досі допомагає мені контролювати усі божевільні ідеї та розраховувати ризики. Інколи мрію про паротяг, на якому актори поїдуть у небо в кінці вистави, але усвідомлюю, що ліпше вони помруть від бою шаманського бубна. Усі ідеї, що живуть у голові, можна так чи інакше реалізувати за умови правильного режисерського підходу. І йдеться не лише про сцену. У житті так само – кожен із нас режисер і кожен вирішує, яку грати роль. Я вирішила не зраджувати себе. І жодного разу не шкодувала про свій крок. Можливо, я щось втратила, але лише в AKTERSTVO я по-справжньому знайшла себе.

Катя Кондратьєва, фотограф

Я народилася в родині медиків і з дитинства розуміла, що на мене чекає лише одна дорога – та, що вже протоптана батьківськими стопами. Усі інші варіанти відкидалися автоматично, хоча медицина – це зовсім не те, чим я хотіла б займатися. У студентські роки я не розуміла своїх одногрупників, які наважувались кинути навчання і кардинально змінювали траєкторію свого польоту. Мені це здавалося неповагою до власного часу, його марнуванням. Аж поки не зловила себе на думці, що це мій час тікає крізь пальці, поки я займаюся не тим, що подобається. Момент, коли я усвідомила, що моє життя належить лише мені і нікому іншому, і став переломним. Я запитала себе – чого насправді хочу? Настав час щось змінювати.

Роби, що хочеш, The Devochki

Фотографія випадково увійшла в моє життя. Я закохалася в хлопця, який дуже цікавився цією справою. Я захотіла опанувати це мистецтво, щоб бути ближчою до нього. Наші стосунки не склалися, але відтоді камера стала частиною мого життя. Через її об’єктив переді мною відкривається інший світ. Якщо я люблю і вмію фотографувати, чому не можу перетворити хобі на професію? І я змогла. Звісно, наважитися було складно – страх невдачі віддаляв від правильного вибору. Мене надихала думка про те, що я можу змінити власне життя. Зробити його кращим. Взяти відповідальність на себе і прийняти рішення – виявилося, що це швидко і безболісно. У крайньому разі, це значно приємніше, ніж щодня прокидатися й засинати із сумнівами. Щойно я наважилася на рішучий крок – життя змінилося, почали відбуватися речі, про які раніше навіть не мріяла. У видошукачі моєї камери з’являлися люди різного віку, професій, світобачення. Кожен із них – історія, кожна зйомка – діалог, який надихає. Тепер я напевне знаю, що не варто боятися змін, не варто зраджувати собі. Усе найкраще приходить тоді, коли ти слухаєш власне серце і не блокуєш його сигнали.

Іра Коло, візажист

Я не самостійно вирішувала, де буду навчатися. У віці 17-ти років мало хто знає, чим хоче займатися. Ми з батьками приїхали у день відчинених дверей до інституту, який обіцяв мені три види хімії та диплом спеціаліста. Два роки я чекала, коли мені почне подобатися хоч щось, на третьому зрозуміла, що чекати – марна справа, і поїхала до США за студентською програмою обміну. Повернувшись, відчула, що продовжувати марнувати час немає сенсу. Я вмовила батьків дозволити мені перевестися на заочну форму навчання і пішла працювати до компанії, яка займалася бізнес-подорожами. Вже тоді я захопилась макіяжем. Усі вихідні я присвячувала курсам, майстер-класам та подругам, які, мабуть, найбільше раділи моєму хобі. Я відчувала, що хочу займатися цим професійно, але не мала впевненості, що моїх знань, фінансів та досвіду достатньо для того, щоб відправитися у вільне плавання.
Роби, що хочеш, The Devochki

Того часу в Києві відкрилася академія, що, на мій погляд, була і є найпрогресивнішою у цій сфері. Я прийняла рішення піти навчатися – і воно було правильним. Закінчивши курс, я, натхненна, повна сил і знань, вирішила, що час переходити в наступ проти власних сумнівів. Зважитися допомогла кохана людина. «Не ний, я допоможу тобі», – так і сказав. Я відправлялася у вільне плавання з рятувальним колом – так значно впевненіше.

Перший час було складно. Я не мала стабільного доходу і відчувала себе залежною. Це обтяжувало морально. Часом я сумнівалася, чи правильно вчинила. Потім мене запросили працювати в академію, де я навчалася, з’явилася впевненість, що я дійсно займаюся тим, чим маю. Щойно я відпустила сумніви, життя підморгнуло мені. Кількість клієнтів збільшувалася, проекти ставали цікавішими, мої руки – вправнішими. Я страшенно тішилася, коли усвідомлювала, що усе, що малювала моя уява, я можу відтворити до останнього штриха.

У мене є улюблена цитата: «Коли тобі важко – не опускай руки. Якщо опустиш – легше не стане». Тож я ніколи не опускаю. І твердо знаю, що все задумане рано чи пізно вдасться.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!