Марокканські дива. Диво №2

від | Лис 2, 2016 | Дівчина говорить, Подорожі

Диво №1

Перед дивом, як завжди, трапляється підйоб. Поряд зі мною сидів молодий гарячий мучачік, який прекрасно чув мою розмову з тим салон-менеджером. Та й салон-менеджер здався мені адекватною людиною. Та поняття адекватності ще античні греки розглядали як досить відносне. Ну добре, салон-менеджер завтикав. Але чоловіку, що сидів поряд, я того не пробачу ніколи.

В якийсь момент я прокинулася, витерла слину рукавом і глянула у вікно. Темрява. Хоч око виткни. Але ми десь стоїмо. Але ж темрява. І не схоже це на якийсь автовокзал чи зупинку. Хлопець поряд прокинувся теж, але одразу ж знову заплющив очі, покосившись на мене.

Диво №2.1. Воно в тому, що я не знаю, як я прокинулася чи яка трансцендентна сила мене прокинула. У салоні було тихо, лише біля виходу увімкнули світло і була якась приглушена метушня. Я можу спати й не прокидатися, хоч біля мене буде грати національний військовий оркестр. А тут прокинулася.

Марокканські дива. Диво №2, The Devochki

Диво №2.2. Коли я вже подумала, що то ми, певно, зупинилися десь у полі, бо когось покликала природа, і коли я вже хотіла знову застібатися у своєму спальнику, добрий дідусь у чалмі на сусідньому сидінні через прохід, через мучачіка, перехилився до мене і сказав лише одне слово, але воно варте називатися «ДИВОМ». Він сказав: «Casablanca». І тут мене підкинуло і гепнуло об стелю, і викинуло зі спальника. Між тим, двері вже зачинилися. Я зашепотіла, щоб нікого не розбудити, «please, wait», але ми почали рушати. Відтак дідусь у чалмі щось крикнув водієві, і тоді той зупинився.

Я зім’яла в обіймах спальника, встрибнула у мокрі кеди, пройшлася ними по сусіду, з безмежною любов’ю глянула на дідуся, сказала йому «гранд мерсі» й вистрибнула з того автобуса. Салон-менеджер щось невдоволено пропиздів і відкрив мені багажний відсік, із якого я витягла свого наплічника.

Автобус поїхав, а я лишилася на дорозі. Одна. Із розкладеним спальником, у мокрих кедах і без макіяжу. Ніхто більше тут не виходив. І тут мене охопили сумніви. Чи той дідусь добрий, чи злий? І це Касабланка чи чергова клоака? Марокко ж – країна підйобів.

Відтак, попрямувала до якоїсь будівлі. То виявився великий автовокзал. Білі мармурові стіни, зламані лави і навколо одні чоловіки – сидять, стоять, валяються, мовчать і говорять. Я довго шукала десь підказку, що то вокзал саме Касабланки – якийсь напис чи графік руху абощо. Бо, хоча там все й біле, а назва «Касабланка» теж має стосунок до білого кольору, проводити сміливі логічні паралелі я відвикла вже давно. І жодної підказки не знайшла.

Я змогла видихнути, впевнившись, що я дійсно в Касабланці, лише коли побачила з вікна таксі мечеть Хасана ІІ-го. Мій обмежений матеріальний і часовий ресурс дозволяв доїхати на таксі до мечеті і купити квиток на поїзд до аеропорту. Як я дістануся від мечеті до поїзда, я тоді ще не придумала.

Марокканські дива. Диво №2, The Devochki

Тільки-но таксист зі свистом поїхав геть, висадивши мене в ніч на площі, де не було жодної живої душі, і коли я згадала, якими чигирями він мене віз і в яких єбєнях розташована ця мечеть, і як я буду вибиратися звідси, світ мені трохи запаморочився. А мечеть дійсно розташована в єбєнях – це видно на карті і це видно, якщо озирнутись довкола – океан і якесь шосе. А між ними мечеть. І все.

Мечеть і я. І більше нікого. Я сам-на-сам із цією спорудою о 5-й ранку – ступаю мармуровою підлогою, якою встелена вся площа перед мечеттю. Мене огортає тиша, і чути лише, як розбивається океан десь тут, поруч із цим безмежним блискучим мармуром. Підсвічування мечеті віддзеркалюється у вологій від нещодавнього дощу білосніжній площі.

Я кинула наплічника посеред тієї площі й ходила навколо мечеті. Проходила під її арками, водила рукою по її гладенькій мармуровій шкірі, лишала свій «нєвєрний» слід по всьому її периметру. Підходила до масивних дверей, прислухалася і лише торкалася ручок – мені туди не можна.

Марокканські дива. Диво №2, The Devochki

Після цього я планувала спуститися до хвиль і зустріти світанок там, біля самого океану, дивлячись вдалечінь, думаючи про високе й вічне, і щоб перші сонячні промені виблискували в краплях океану на моєму обличчі.

Але було би тупо, якби все так і сталося. Тож почався дощ.

І от я тут, у цій будці для, я так розумію, стражі мечеті. Будка типу таких, біля яких стоїть непохитний почесний караул у Празі чи у Римі, чи у Лондоні, чи де там ще. Я запхалася в неї, тому що вона дерев’яна, у ній сухо і не дме. Але ж не так я мріяла провести цей ранок. Переді мною виблискує мечеть, а позаду мене встає сонце і шумить прибій. А я в цій сраній будці, бо за її межами падає холодна волога. І от тут вже мене накрило. І от я давлюся сиром і віскі зі сльозами. Між тим спостерігаю, як почали йти перші дядьки на вранішній намаз – із парасолями й непохитною вірою в свого бога.

Марокканські дива. Диво №2, The Devochki

Мене накриває сильніше щохвилини – як сильніше, здається, накриває каміння позаду мене велетенськими штормовими хвилями. Я, здається, вирішила відревти тут все, через що може ревти така біологічна і соціальна одиниця, як я. Тут тобі і Білий Бім Чорне Вухо, і «Гуд Бай Май Лавер» Джеймса Бланта, і те, що мені вже тисяча років, а я досі незамужня, і що я вже стара і нікому не потрібна, і взагалі, на що я годжуся, якщо в мене навіть айфона немає і ніколи не було, і як мене занесло в цю сраку, і за що мені цей дощ, і як мені звідси вибиратися. Все, через що я так стійко стримувала сльози впродовж свого життя, тепер прорвало дамбу і зносить всі мої емоційні бар’єри. І я реву так захлинаючись, натхненно, аж сир вистрибує в мене з глотки, і навіть друже “Джек” не може мене заспокоїти. І з цього приводу я починаю ревти ще більше, і вже хочу вискочити з цієї будки, простягти руки до неба і так надривно закричати: «Ну за што мнє ета, Госпадііііі?» – як Джим Керрі у «Брюсі Всемогутньому».

Але тут стається диво №3…

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!