Марокканські дива. Диво №1

від | Жов 31, 2016 | Дівчина говорить, Подорожі

Я стою у дерев’яній будці і жую сир. Він не порізаний – єдиним 300-грамовим шматом. Ножа в мене немає, а якби й був, не стала б шукати його у своєму бездонному, просякнутому дощем, розчаруваннями й страхами наплічнику. Кусаю сир і хлищу “Джек Деніелс” із пластикової пляшки з-під кока-коли. На вході до рота “Джек” змішується з солоними сльозами і стає ще бридкішим. Я ж не люблю сраний віскі. Але зараз солоний віскі – те, що треба. Чудовий акомпанемент ситуації. Я реву, бо вже дуже мені себе шкода. Дивлюся, як падає дощ на мармурову підлогу площі перед мечеттю Хасана ІІ-го, слухаю, як хлище позаду мене океан, і реву. Сир і ця алкопляшка – все, що мені лишилося від моїх дружочків.

Ми попрощалися з ними вчора на пляжі Агадіру. Вони поїхали на південь, а я – на північ, до Касабланки. Бо в них лишилося ще чотири дні відпустки, а я маю післязавтра бути у своїй конторі на своєму роботомісці. Тому, як дурна, мала пертися з тієї сраки під назвою Агадір до Касабланки сама. А з Агадіру до Касабланки – 460 км, на хвилиночку.

Марокканські дива. Диво №1, The Devochki

Але вчора, прощаючись із друзями, мені ще не було себе так шкода, як зараз. Я лишилася собі сама на пляжі і думала провести романтичну годину-дві з собою, гуляючи по піску, провітрюючи мізки, вивітрюючи дурні мрії й насолоджуючись прохолодним контактом із океаном. І щоби вітер розвівав моє волосся, і хвилі цілували стопи, і щоб жодна чайка не какнула мені на плече.

Але було би тупо, якби все так і сталося.

Натомість, щойно мої любі друзі запхалися у таксі і погнали собі туди, куди мені зась, на мене почав падати дощ. Спочатку він так скромно, мов цнотлива дівчинка, почав натякати, що час мені пакувати манатки й тікати звідси, але ж я не сцикло – так просто мене з пляжу у січні не проженеш. Тому за хвилину я вже обтікала з голови до ніг, стоячи під грибочком – найближчим, до якого встигла добігти. В принципі, під грибком тож нічого – думала собі я. Перечекаю дощ і піду собі гуляти до автобуса. І все б нічого, якби це не був січень.

Марокканський січень – то, звичайно, не український, але тож не альо, коли ти вся просякнута дощем, наче вишня коньяком. Від вишні в коньяку я б тоді не відмовилася. Можна було би навіть без вишні.

Відтак, дістала з вологого наплічника вологу пляшку, в якій містилася живильна й зігрівальна волога під назвою “Джек Деніелс”, і перехилила її в себе. Кілька разів. А дощ все падав. А я перехиляла. А переді мною, на межі припливу й відпливу, бігали чайки. І хвилі все ж таки набігали на їхні лапки, хоч вони й намагалися від них тікати. Так мала би бігати я. Загравати з хвилями. Але, видно, не комільфо бігати в січні по океанських хвилях. Навіть у Марокко.

Марокканські дива. Диво №1, The Devochki

Ті чайки розбилися на дві групи: одна – відщепенець – і група її товаришів. І чимось вони, ці товариші, завинили перед тією однією, бо вона повернулася до них дупою і морозилася. А вони відправляли до неї одну чайку-делегата. Цей делегат підбігав до тієї однієї і щось там їй втирав, а вона щось відповідала, після чого делегат повертався до групи на обговорення. І так кілька разів. А я собі стояла під грибком і навіть “Джека” перестала перехиляти – так я була заінтригована. Чесне слово, так і було! Ображена чайка і її дружочки. І так вони вели переговори досить довго і безрезультатно, а потім, нарешті, знайшли якийсь компроміс, до чогось домовились і полетіли кудись. Певно, обмивати перемир’я. Клянуся – так і було!

Я дивилася на тих чайок, і щось таке знайоме було в ситуації. І так сумно мені було. Але навіть тоді я ще не ревла. Я взагалі рідко реву. Лише, коли дуже треба.

Відтак, все ще під дощем, я розпрощалася з пляжем і почала свій шлях до Касабланки.

Автовокзал Агадіру – то пекельна клоака. Особливо увечері. Особливо, коли ви біла дівчина і ви одна. Особливо, коли ви не шарите ні арабську, ні французьку. “Нах тоді пертися в Марокко?” – слушно запитаєте ви. І я себе питала про це кожної хвилини, поки шукала, котрий із тисячі мільйона автобусів у тій клоаці той, який їде до Касабланки, і до якого з них підходить мій квиток. Моя подружка, перед тим як покинуть мене в цій сраці, придбала мені квиток, бо лише вона з нас усіх сяк-так “парлає франсе”.

Я стояла в тому “Вавилоні”, жмакаючи тремтячими пальцями той квиток і питаючи себе смачними українськими, російськими й англійськими матюками, здається, вголос, – чого я поперлася в це Марокко, а не в Єгипет-ол-інклюзів, якщо вже Африки захотілося. Але деякі запитання в житті лишаються риторичними.
Стояла я і жмакала той квиток, і переминалася з ноги на ногу, як переминається двієчник і жмакає свою заліковку перед тим, як подати її преподу для запису. Все навколо – наче пейзажі й персонажі Босха. Або Гойї. Або Дюрера. Зуб даю – вони бували в цій клоаці. Запитати в когось щось – страшно. Бо запитання тут, а точніше, відповіді, коштують грошей. А цього добра в мене зовсім мало. Перлася б я у Марокко, якби в мене були гроші? Поїхала б у Єгипет-ол-інклюзів.

Але тут сталося диво №1.
Диво №1.

Стою я і жмакаю квиток. Раптом підбігає хлопчина і мовчки видирає в мене цей квиток. Я встигаю подумати «бля-все-пропало», поки він зиркає у квиток. Але він махає мені, типу «пашлі са мной». І я йду. Що мені втрачати? І приводить він мене до автобуса, і віддає квиток водієві, і забирає в мене наплічник, і вкладає його в багажне відділення, і заводить мене до салону, і тикає мордою в моє місце. Я встигаю подумати, що я попала на конкретне бабло за такий сервіс, але тут – о диво №1! – він зникає. Просто виходить собі з салону.

А коли ми рушаємо, по салону ходить якийсь інший хлоп – салон-менеджер чи що – і перевіряє, чи всі на місці, чи ніхто не їсть свинину. Я питаю його англійською, чи Касабланка кінцева. Бо що ж тут незрозумілого, у цих кількох словах. А він каже мені одне слово: “Рабат”. А я йому: «Касабланка», і б’ю себе в груди. Хотіла додати, для сльозливості, що в мене є лише одна спроба потрапити в Касабланку, бо грошей і часу на дорогу з Рабату до Касабланки в мене немає, і що в мене лише одна спроба втрапити на літак з Касабланки, бо грошей на другий літак у мене теж немає. І що, якщо я лишуся у його прекрасній гостинній країні ще хоч на день, то пропаду, як орхідея на морозі, бо я не аплікабельна ні до якого виду промислів, якими може заробляти тут жебрак. Але він мені кивнув «окей» – типу, розслаб булки, ніхто тебе безкоштовно до Рабату не повезе, викинемо в Касабланці.
Ну я й розслабила булки. І закрила очі. І застібнулася на блискавку у своєму спальнику, бо в тому салоні було холодніше, ніж у моїй стражденній душі.

А потім було диво №2…

Далі буде…

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!