Стоїцизм по-карпатськи

від | Жов 27, 2016 | Дівчина говорить, Подорожі

Ми вилізли з попутки на заправці WOG. Мовчазний але добрий хлоп, який довіз нас із Вижниці, каже, що центр – там. Він робить швидкий вказівний рух бензиновим пістолетом перед тим, як вставити його у бак. Тож ідемо куди послали. Ми у Косові.

Таке собі маленьке 8-тисячне містечко Івано-Франківської області. На плечах – наплічник, у шлунку порожньо. Це було давно. Нас було двоє. Власне, ми приїхали з метою придбання вишиванок. Бо досягли вже того рівня свідомості, коли, маючи український паспорт і вже навіть законно полюбляючи медову з перцем, не мати нормальної вишиванки – сором.

Отож, недільний ранок. Не звичний недільний ранок, що в Києві, коли сонце вже майже в зеніті, а я ще зовсім у піжамі, а той ранок, коли ще роса виблискує у траві, а в хлібний кіоск щойно завезли свіжоспечені ароматні смаколики.

На вулицях малолюдно, але це не тому, що сьогодні неділя і всі сплять, а тому, що сьогодні неділя і всі у церкві. Ми ж на Гуцульщині. Тримаємо шлях у бік центру, дорогою зустрічаємо інтелігентного вигляду бабцю в хустині. На питання, як пройти до ринку, дістаємо співчутливу посмішку і пропозицію запитати про це післязавтра, коли ринок працюватиме, адже сьогодні – неділя, а завтра – День незалежності, і ринок також вихідний.

Стоїцизм по-карпатськи, The Devochki

Так скінчилося наше полювання на вишиванки і почалося полювання на їжу. Підходимо до першого кафе, чекаємо 15 хвилин, доки прийдуть наші годувальники, бо ще надто рано. Коли ж двері перед нами врешті відчиняються, потрапляємо у цілком не по-гуцульськи трансцендентне місце: інтимний напівморок, кожен стіл розташований в окремій кабінці за такою завіскою з темного бісеру, типу «велкам бек ту дев’яності». А ми, дурні, не в золоті й без Рубі Роуз на морді.

На правах перших і єдиних клієнтів обираємо найкращий столик за найгламурнішою завіскою. Шкіряні дивани, на них наші потерті шорти, акомпанемент Мерайї Кері, Кріса де Бурга і Тоні Брекстон. Пафос на межі гротеску. А ще найкращий у світі банош і грибна зупа, найдешевша і найсмачніша у світі наливка – полунична, вишнева і сливова, – найкраще співвідношення ціна/якість: все це тут (не пам’ятаю ні назви, ні адреси того райського куточку). Я споглядаю світ крізь призму гастрономічного сприйняття, і в той момент світ був для мене дійсно райським садом. Райським полунично-вишнево-сливовим садом. Від самого ранку. Ми випиваємо наші останні «на коня» під фінальні акорди Lady in Red, просимо написаний від руки і поданий від щирого серця рахунок і виходимо на вулицю.

Реальність боляче накриває нас сліпучим сонячним промінням. Намагаємося згадати, де ми і чого тут. Ага, вишиванки.

Чуємо дзвін – одинадцята ранку. Сливово-вишнево-полуничного ранку. Йдемо просто вперед. Проходимо повз музей декоративно-прикладного мистецтва місцевих майстрів і заходимо до кав’ярні. Найкращий у світі сирно-горіхово-маковий пиріг і найкраща у світі кава.

На шляху до автовокзалу минаємо вулицю, де мав би бути той самий омріяний ринок. Навколо – архітектурні шедеври в стилі закономірного декадансу радянського прагматизму. Патетична занедбаність, що має власний неповторний шарм завдяки вивіскам «Страхування автомобілів», «Ювелірні вироби» та «Оформлення весільних салонів та кортежів» на цегляному ларку з вибитим вікном і оббитою плиткою. З іншого боку цієї ж споруди – напис «Салон краси».

Дізнавшись на автовокзалі, що в сусідніх містечках ситуація з ринком така сама, вирішуємо залишитись тут.

Із навігації на цій місцевості у нас лише добрі люди навколо. Плавно виходимо з міста, підходимо до розвилки. Під деревом на розвилці застаємо трьох чоловіків поважного віку характерної місцевої зовнішності – з ціпком і без зубів. Широко нам посміхаючись своїми безоднями, мовлять, що ліворуч – дорога на хребет, праворуч – до джерела. Дилема. Стоїмо і блимаємо очима. Дядечки, завбачивши це, радять хребет. Ну то й вирішили. Подякували, рушили до хребта. Йти довго, але наш демократичний тайм-менеджмент це дозволяє.

Через деякий час насолоду нашої прогулянки перериває “Жигуль”, що самовільно зупиняється біля нас. З вікна виглядає святий отець Михайло (як стало відомо згодом, звісно). Дізнавшись, що нам з ним по дорозі, відчиняє дверцята, і ми пакуємося в його “отецьмобіль”. Сиджу спереду, сором’язливо відвертаючи від отця наплічника, з якого стирчить пляшка вина – двом молодим тендітним столичним дівчаткам, що йдуть ночувати в наметі у невідомій дикій місцині, необхідний хоч якийсь наркоз.

Стоїцизм по-карпатськи, The Devochki

Розповідаємо про мету нашої подорожі, він співчутливо киває, одразу ж дзвонить до свого колеги в Космачі – сусідньому містечку, куди радить нам поїхати завтра, можливо там буде хоч невеликий ринок. Домовляється про те, що нас там зустрінуть, нагодують і супроводжуватимуть. Моя любов до рідної країни отримує ще один плюсик, а мій мізантропізм сором’язливо відступає кудись в район лівої п’яти.

Весело розмовляючи з отцем про політику-демократію-се-те і розуміючи, що віра людська справді безмежна, під’їжджаємо до підніжжя того схилу, на чий хребет ми маємо лізти. Кидаємо наплічники десь на лавці і йдемо за отцем Михайлом кудись не знаємо куди, але наш чіткий план і тайм-менеджмент дозволяють подібні відхилення від маршруту, тому ми спокійні.

Підходимо до старезної хати, на ґанку якої сидить не менш давня бабця. Отець Михайло вітає її й говорить з нею тією дивовижною діалектною мовою, яка змушує мене ніяковіти від власного центрального походження й русифікованого споглядального захоплення рідною мовою. З того, що ми вихопили з їхніх перемовин, зрозуміло, що отець розповів бабці про те, хто ми, і запитав дозволу показати нам її хату. Увесь цей час я не можу відвести від неї очей – я ніколи ще не бачила таких давніх людей. Здавалося, їй сотні років – від неї віяло історією, як від старезних фоліантів у музеї книги луцького замку. Я уявила, як за поруччям її ґанку проминали величні битви, перебудови, промислові революції, комп’ютеризація і глобалізація, а вона все сиділа отут, немов іноземний спостерігач на виборах. Від неї віяло мудрістю і свіжим молоком.

А навколо були гори.

Заходимо до хати. Традиційне для цього регіону планування – сіни, дві просторі кімнати, в одній із них – піч, у кожній – іконостас. Меблювання в стилі мінімалізм – як я люблю – стіл, лава, ліжко. На стінах – старі фотокартки, на яких зображена ще молода господиня з чоловіком. І десятки рушників! Різнобарвні, такі гарні й колоритні, що бабця могла б зробити непоганий бізнес на іноземних туристах, ласих до екзотичної автентики. Усі вишиті власноруч нею.

Вийшовши з хати, дізнаємося, що поки ми ловили ґав у цьому феноменологічному музеї, отець Михайло вже подзвонив нагору (мається на увазі – вище по схилі) до такої собі тьоті Гані, яка має зустріти нас десь через півгодини шляху оооон тією стежкою, яка йде прямо, а потім за великим стогом сіна повертає ліворуч, а там, де пасеться ооооон та корова, треба взяти трохи правіше, а далі попід тином трохи прямо – і от там ми зустрінемо тьотю Ганю. Вона має провести нас на хребет, щоб ми не заблукали.

Стоїцизм по-карпатськи, The Devochki

Подякувавши отцю Михайлу й історичній бабусі, рушаємо приблизно в тому напрямку, куди нам вказали. Надії, що наші топографічно безнадійні мізки таки приведуть до тьоті Гані, мало. Але коли це все ж таки стається, я навіть не дивуюся – мій обмежений емоційно-чуттєвий ресурс і так перевантажений.

Вона стоїть біля тину, радісно нам посміхаючись і махаючи рукою. Проводить до себе в хату. Дещо ображається, коли ми ввічливо відмовляємося від обіду. Разом зі своєю матір’ю показує нам абсолютно нові вишиванки, які вони нещодавно закінчили і ще не встигли відвезти на ринок. Певно, тут у всіх господинь таке хобі – створювати шедеври ужиткового мистецтва. Вишиванки дійсно мега. Я закохуюся в себе, натягнувши одну з них. Як у дорогих бутіках, мені допомагають повністю обладнатися, між тим подавши склянку з молоком. Ладнають до мого убогого тазу плахту й підв’язують запаскою. І навіть мої конверси не псують образу. Я розумію, що не хочу це все знімати, а хочу в цьому всьому жити, але, почувши ціну, розумію, що з того всього можу обмотатися лише запаскою. Ціна цілком справедлива, враховуючи, що це нові речі ручної роботи. Шедевральні речі. Ми знали про такі ціни, тому й намагалися потрапити на один із тих вишиванкових секонд-хендів, де можна було купити ношені сорочки разів у десять дешевше.

Ми дякуємо за примірку і кажемо, що ми не варті цих чудових обладунків. Про те, що ми варті б/у, ми чомусь скажемо лише наступного ранку, і саме тоді Ганя покаже нам і стару колекцію з уже вживаних сорочок, із яких ми наввипередки вихопимо кожна по три чудові сорочки, ношені колись самими майстринями, за ціною однієї нової. Але то буде лише наступного ранку. А зараз тьотя Ганя, як і планувалося, веде нас на хребет.

Кожного дня двічі – о 5-й ранку й о 5-й вечора – господарі мають здоювати своїх корів, які випасаються на схилі. Корова перебуває на певній відстані від хати – чим вище від підніжжя розташована хата, тим вище випасається корова – таким чином, зберігається рівна для всіх дистанція від хати до вим’я. Їх виводять на гору з першим потеплінням і заганяють назад лише з першими похолоданнями. Кожна корова має своє стійло на горі – такий собі будиночок для ночівлі. Корови тут надзвичайно гарні – альпійські фіолетові «мілки» відпочивають поряд із нашими біло-рудими красунями. Навколо них не літають мухи, як у степу, шкіра в них гладенька й чиста, вкрита великими рудими плямами. Кожна має дзвоник на шиї.

Тьотя Ганя жваво перебирає попереду з бідончиком для молока в руках, ми пензлюємо за нею, переповзаючи через огорожі для корів. За нами йде її донька – 14-річна Аня, весела дівчинка з мобільним. Суто заради підтримання бесіди я питаю, яка довжина дистанції від підніжжя до хребта. Ганя зупиняється і замислюється. Тут же наказує Ані подзвонити вниз і запитати у товариша. Я кажу, що це не так важливо і не варто перейматись, але це вже справа честі. “1300 метрів”, – каже Аня, відключивши мобільного. Я, мабуть, надміру вражено хитаю головою.

Йдемо далі. Тьотя Ганя перестрибує через огорожі, ми перевалюємося через них. Робимо привали щодесять хвилин – ніби-то помилуватись краєвидом, а насправді викашляти легені. Стоїть серпнева спека, наплічник уже давно створює дискомфорт, і я починаю задихатися від нестачі урбаністичних газиків, отруївшись киснем. Ми витрачаємо половину нашої столичної зарплатні, щоб напхати свій шлунок різними смаколиками, а другу половину – на фітнес-центри, щоб те все вивести з наших сідниць. Тут же можна їсти три страви на сніданок, обід і вечерю, не переймаючись за розмір власної дупи, тому що жоден фітнес не зрівняється з таким трекінгом до корови й назад двічі на день.

Питаю, що вони роблять, як дістаються до корів, якщо раптом піде злива, адже тут досить складно йти, потопаючи у водяних потоках і селях.

Ганя зупиняється, озирається на мене здивовано і, абсолютно не замислюючись, видає екзистенційного масштабу істину, від якої би стоїки захиталися: «Корова має бути здоєна».

Решту шляху ми йдемо без зупинки.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!