Уривок з роману "Долі та Фурії" Лорен Ґрофф

від | Вер 6, 2016 | Читати

Уривок з роману "Долі та Фурії" Лорен Ґрофф, The Devochki

Роман “Долі та фурії” одразу після публікації опинився у списку улюблених книжок Барака Обами 2015 року (за версією The Guardian), а також увійшов до рейтингів найкращих книжок року за версією Amazon, Washington Post, Time, Kirkus та інших ЗМІ, бестселер New York Times.

В центрі сюжету — життя успішного драматурга Ланселота “Лотто” та його коханої дружини Матильди. Дія роману розгортається у Нью-Йорку впродовж двадцяти п’яти років. Одного дня стає зрозуміло, що самозакоханий геній Лотто — лише маріонетка в руках своєї дружини. Зовні ідеальний шлюб іде тріщинами: повага поступається місцем брехні, кохання — інтригам.

Лорен Ґрофф — американська письменниця, авторка трьох світових бестселерів. Перший, «Чудовиська Темплтона», ще до публікації отримав схвальний відгук від майстра жахів Стівена Кінга. Другий, «Аркадія», визнано однією з найкращих книжок 2012 року за версією газет New York Times, Washington Post і журналу Vogue.

Книга — спільний проект «Нашого Формату» та #книголаву. Вона вийде в світ 12-ого вересня та буде представлена Книжковому Форумі у Львові.

Густа мряка посіялася з неба, наче хтось раптом зсунув завісу. Галасливі морські птахи принишкли, океан затих. Відблиски маяка на хвилях зблідли.
Двоє людей наближалися до пляжу. Вона — білява й приваблива у своєму зеленому бікіні, хоч тут, у штаті Мен, у травні було ще холодно. Він — високий, вродливий, наче аж променів світлом, яке притягувало погляди. Їх звали Лотто й Матильда.
Десь хвилину вони спостерігали, як у озерці, що утворилося після припливу, вовтузилися якісь колючі істоти, закопувались у дно, здіймаючи фонтанчики піску. Потім він узяв її обличчя у свої руки й поцілував бліді вуста. Він міг би просто зараз померти від щастя. Йому привиділося, як море раптом здійнялося і поглинуло їх, зриваючи плоть і перемелюючи кістки своїми кораловими зубами десь там, у глибині. Якщо вона буде поряд, подумалось йому, він потопатиме, співаючи.
Що ж, він був молодий — двадцять два роки, і сьогодні вранці вони потайки одружилися. Зважаючи на такі обставини, екстравагантність думок можна було пробачити.
Її пальці торкнулися його і крізь тканину плавок обпекли шкіру. Вона підштовхувала його, ведучи назад, вгору по дюні, вкритій стеблами морського гороху, і знову донизу, туди, де стіна піску закривала їх од вітру і де було тепліше. Її тіло під ліфчиком бікіні вкрилося синюватою гусячою шкірою, а соски від холоду втяглися. Вони стояли на колінах, хоча пісок був грубий і колінам було боляче. Та байдуже. У них лишилися тільки губи й руки. Він обхопив її ноги своїми стегнами, притиснув донизу, зігрівав своїм теплом, доки вона не перестала тремтіти, прикривав своєю спиною, наче дюною. Її подряпані коліна стриміли в небо.
Він жадав чогось невимовного й приголомшливого: чого? Бути з нею. Він уявив, як назавжди залишиться в її теплі. Люди, дотичні до його життя, відпадуть один за одним, як кісточки доміно; з кожним рухом вона все міцніше прив’язуватиметься до нього, настільки міцно, що вже не зможе його покинути. Він уявив, як вони все життя злягатимуться отак на пляжі, аж поки не перетворяться на одну з тих старезних парочок, які вранці займаються спортивною ходьбою і чия шкіра вилискує, ніби лакована серцевина волоського горіха.
Навіть у глибокій старості він, кружляючи у вальсі, заманюватиме її в ці дюни й відводитиме душу, пестячи її сексуальні, крихкі й тонкі, як у пташки, кістки, пластикові стегна й біомеханічне коліно. Дрони-рятувальники будуть маячіти у небі, переливаючись вогнями, й сурмитимуть: Розпусники! Розпусники! — примушуючи їх пекти раків і тікати від сорому. І так цілу вічність. Він заплющив очі й замріявся. Її вії торкалися його щоки, стегна спочивали на його талії — перше підтвердження подружнього зв’язку, того жахливого, що вони вчинили. Шлюб, розрахований на вічність.
[Він планував, що це буде в нормальному ліжку, урочисто, навіть церемоніально, тож тихцем оселився в пляжному будиночку Семюела — сусіда по кімнаті, де жив майже щоліта з п’ятнадцяти років, і тому знав, що господарі ховали ключ під панцирем морської черепахи в садку. У будиночку все було або картате, або в дрібненькі квіточки, заставлене розмаїтим посудом Fiesta, вкритим товстим шаром пилу; кімната для гостей вночі спалахувала від потрійного миготіння маяка, а далі за будиночком починався скелястий берег. Це було перше, що спало йому на думку, коли ця надзвичайна дівчина якимось дивом погодилася стати його дружиною. Але Матильда мала рацію, наполягаючи на вступі у шлюбні стосунки просто неба. Вона завжди мала рацію. І скоро він у цьому переконається.]
Все скінчилося надто швидко. Коли вона закричала, чайки, що ховалися десь за дюною, дробом пронизали низькі хмари. Пізніше вона покаже йому садно від мушлі мідії на рівні її восьмого хребця, яке утворилося, коли він усе занурювався і занурювався у неї. Вони були притиснуті так щільно одне до одного, що, коли сміялися, то його сміх піднімався з її живота, а її сміх — із його горла. Він цілував її вилиці, її ключиці, внутрішній бік її зап’ясть із блакитними венами, схожими на коріння.
Несамовитий голод, який він сподівався вгамувати, не проходив. Кінець виявився початком.
— Моя дружино, — сказав він. — Моя. — Може, замість бути з нею, краще проковтнути її цілком.
— О? — здивувалася вона. — Авжеж. Бо я рухоме майно. Бо моя королівська сім’я вторгувала за мене трьох мулів і відро масла.
— Я люблю твоє відро масла, — сказав він. — Тепер моє відро масла. Таке солоне. Таке солодке.
— Припини, — попросила вона. Вона більше не усміхалася, і йому було дивно бачити її так близько без звичної сором’язливої усмішки. — Ніхто нікому не належить. Ми зробили щось більше. Щось нове.
Він задумливо подивився на неї, ніжно вкусив кінчик носа. Він шалено любив її протягом цих двох тижнів і, переповнений коханням, уявив її прозорою скляною тацею. Він бачив її наскрізь, до нутра кісток. Але скло крихке, треба бути обережним.
— Так, твоя правда, — сказав він; а про себе подумав: “Ні”, розмірковуючи про те, наскільки глибоко вони належали одне одному. І наскільки віддано.
Між його та її шкірою був вузесенький простір, якого ледь вистачало для повітря, для тоненької плівочки вологи, від якої зараз було холодно. І все ж туди ще прослизнув хтось третій — їхній шлюб.
 

Вони пробиралися через скелі, повертаючись до будинку, котрий яскравів у сутінках. Одне ціле, що складається з окремих частин, — подружжя. Лотто був веселий і наповнений світлом; Матильда ж — тиха, насторожена. Якось зразу впадало в око, що він був кращою половиною, тією, яка задає тон. Насправді все життя, яке він прожив до цього часу, було лише підготовкою до зустрічі з Матильдою. І якби життя не підготувало його до цього моменту, то їх не було б.

Мряка погустішала й перетворилася на дощ. Вони вже добігали до кінця пляжу.

[Тут ми їх поки що й залишимо: струнких, молодих, які прямують крізь темінь до тепла, швидко минаючи холодний пісок і каміння. Ми ще повернемося до них. А зараз наша увага буде прикута до нього. Саме його вихоплює світло із темряви.]

Лотто любив цю історію. Він народився, як завжди розказував, у самому епіцентрі урагану.

[Від самого початку вмів вибрати “вдалий” момент.]

Його мати тоді була ще вродливою, і батько іще був живий. Літо, кінець шістдесятих років. Хамлін, штат Флорида. Будинок на плантації — такий новий, що на меблях ще залишалися етикетки. Жалюзі були не прикріплені, як слід, і жахливо грюкали під першими поривами ураганного вітру.

На хвилину визирнуло сонце. Дощ краплями стікав із померанцевих дерев. Час від часу чувся гуркіт заводу безалкогольних напоїв, що знаходився за п’ять акрів від їхньої землі, порослої чагарником. У коридорі дві покоївки, кухар, садівник і заводський майстер прислухалися, припавши вухом до дерев’яних дверей. У кімнаті в білих простирадлах потопала Антуанетта, а кремезний Гавейн підтримував гарячу голову своєї дружини. Тітка Лотто Саллі присіла, щоб прийняти дитину.

І тут з’явився Лотто: схожий на гобліна, з довгими, великими руками і ногами та неймовірно сильними легенями. Гавейн підніс його до світла, що падало з вікна. Знову здіймався вітер. Віргінські дуби диригували штормом, вимахуючи своїми кошлатими руками. Гавейн плакав. Це була вершина його життя.

— Гавейн-молодший, — сказав він.

Та, зрештою, це Антуанетта зробила всю роботу, й тепло, яке вона відчувала до свого чоловіка, наполовину вже належало її синові.

— Ні, — заперечила вона. Згадала побачення з Гавейном, темно-бордовий оксамит у кінотеатрі й “Камелот” на екрані. — Ланселот, — заявила вона. Її чоловіки носитимуть імена лицарів. У неї було своєрідне почуття гумору.

Перш ніж шторм ударив знову, прибув лікар, щоб накласти Антуанетті шви. Саллі натирала шкіру дитини оливковою олією. Їй здавалося, що вона тримає в руках власне пульсуюче серце.

— Ланселот, — прошепотіла вона. — Що за ім’я? Тебе ж задражнять. Та не бійся. Я вже простежу, щоб ти був Лотто. —  І завдяки тому, що вона вміла сірою мишкою, на яку й була схожа, непомітно шмигати за шпалерами, його так і звали: Лотто.

Немовля росло дуже вимогливим. Тіло Антуанетти було виснажене, груди пожовані. Ніяких няньок дитина не визнавала. Але як тільки Лотто почав усміхатися, й Антуанетта побачила, що він був її крихітною копією, з її ямочками й чарівністю, вона все йому пробачила. Така втіха — побачити в ньому свою красу. У родині її чоловіка красенів не було: нащадки різних флоридців — від представника племені Тімукуа до іспанця та шотландця, від раба-втікача й індіанця племені Семіноли до “саквояжника” — переселенця з півночі, всі вони зовні були схожі на перепечений крекер. Саллі була гостролицьою, кістлявою. Гавейн — волохатим, кремезним і мовчазним. У Хамліні жартували, що він був лише наполовину людиною, а наполовину — виплодком ведмедя, який підстеріг його матір, коли вона йшла з дому до флігеля. Попервах Антуанетта почувалася так, ніби закохалась у якогось причесаного й напомадженого чемного коня, до того ж, багатого, та через рік заміжжя виявила: чоловік і досі настільки хвилював її, що, коли він приходив уночі, вона навіть одягненою йшла за ним у душ, ніби в трансі.

Антуанетта виросла в старому дерев’яному будинку на узбережжі в Нью-Гемпширі: п’ятеро молодших сестер, а взимку такі страшенні протяги, аж часом їй здавалося, що вона помре, доки вранці вдягнеться. Шухляди, повні старих ґудзиків і відпрацьованих батарейок. Шість тарілок із печеною картоплею. У неї був квиток до Сміта, але вона не змогла зійти з поїзда. Журнал, що лежав поруч на сидінні, відкрив їй Флориду: дерева, зігнуті під вагою золотих плодів, сонце, розкіш. Спека. Жінки з риб’ячими хвостами звивалися в строкатій зелені. Це був знак долі. Вона їхала до кінцевої зупинки, поки не закінчилися гроші. Далі автостопом — до Вікі Вачі. Коли увійшла в кабінет менеджера, він подивився на її червоно-золотаве волосся, на запоморочливі вигини фігури й пробурмотів: “Так“.

Парадокс ролі русалки: що лінивішою вона видається, то тяжче працює. Антуанетта млосно й звабливо усміхалася. Ламантини розчісували її; сонячні рибки впліталися у її волосся. Але вода була холодною — лише двадцять три градуси, течія — сильною, до того ж, об’єм повітря в легенях треба було регулювати точно, щоб вчасно виринати або занурюватися. Русалки спускалися в підводний театр чорним і довгим тунелем, часом зачіплюючись за нього волоссям і мало не видираючи шматки шкіри з голови. Вона не бачила глядачів, але через скло відчувала гніт їхніх поглядів. Вона віддавала тепло невидимим глядачам, вселяла в них віру. Але іноді, сяючи посмішкою, думала про сирен, про яких дізнавалася все більше: не про цю солодкаву Маленьку Русалочку, якою вона тут прикидалася, а про ту, яка пожертвувала своїм голосом, і піснею, і хвостом, і домівкою, щоб досягти безсмертя. Про ту, яка своїм співом кидала корабель із людьми на скелі і з люттю спостерігала, як він повільно йде на дно.

Звичайно ж, вона ходила в бунгало, коли її запрошували. Зустрічала телевізійних акторів, і коміків, і бейсболістів, і навіть одного разу того співака, який вихляв задом, — якраз тоді, коли він перетворився на кінозірку. Усі вони щось обіцяли, та й по всьому. По неї не посилали літаків. Ніхто не закидав за неї слівця перед директорами. Ніхто не допомагав оселитися в Беверлі Гіллз. Їй уже виповнилося тридцять років. Тридцять два. Тридцять п’ять. Задуваючи свічки, вона розуміла, що старлетки з неї вже не вийде. Попереду чекали тільки холодна вода й повільний балет.

Саме тоді в підводному театрі з’явилася Саллі. Сімнадцятирічна, засмагла, вона втекла з дому: їй хотілося життя! Чогось більшого, ніж її мовчазному братові, який вісімнадцять годин на день проводив на заводі безалкогольних напоїв, а додому приходив тільки спати. Але менеджер русалок просто висміяв її. Вона була такою худою, що нагадувала швидше вугра, ніж русалку. Тоді вона схрестила руки і всілася на підлогу. Він запропонував їй хот-дог, щоб вона встала. А вже потім вона увійшла в затемнений амфітеатр і в німому захваті стояла там, біля блискучого скла, за яким саме в розпалі був виступ Антуанетти в червоному топі від бікіні й хвості. Вона привернула на себе все світло.

Всю палку увагу Саллі заполонила ця жінка у вікні, і так воно лишиться назавжди.

Вона зробила себе незамінною. Вона шила русалчині хвости, всіяні блискітками, навчилася використовувати маску для підводного плавання, щоб зішкрібати водорості з внутрішнього боку скла. Якось через рік, коли Антуанетта сиділа, зігнувшись, у кімнатці з тунелем, стягуючи із себе мокрий русалчин хвіст, Саллі підкралася ближче. Вона вручила Антуанетті рекламну листівку нового Дісней-парку в Орландо.

— Ти Попелюшка, — прошепотіла вона.

Уперше в житті Антуанетту хтось так глибоко розумів.

— Так і є, — відповіла.

Так і було. Її втиснули в атласну сукню з обручами внизу, на голову надягли діадему з цирконію. У неї була квартира в апельсиновому гаю, нова сусідка по кімнаті — Саллі. Антуанетта лежала на сонячному балконі в чорному бікіні, з якраво-червоними нафарбованими губами, коли Гавейн піднявся сходами, принісши домашнє крісло-гойдалку.

Він заповнив увесь дверний отвір: два метри, такий зарослий, що борода сплуталася з волоссям, такий самотній, що жінки при зустрічі з ним відзразу ж це розуміли. Його вважали тюхтієм, але після загибелі батьків у автокатастрофі, коли йому було двадцять років й він залишився один із семирічною сестрою, саме він зрозумів, яким скарбом виявилася земля, що належала його сім’ї. Він використав усі заощадження на завдаток для будівництва заводу з розливу в пляшки чистої холодної води із сімейного джерела. Продавати жителям Флориди те, що й так належало їм по праву, можливо, й видавалося аморальним, але було цілком американським способом заробляння грошей. Він заробив чималі статки, але нічого не витрачав. Коли потреба в дружині стала нестерпною, він побудував на плантації будинок із великими корінфськими колонами по периметру. Він десь чув, що дружинам подобаються великі колони. Він чекав. Дружина не з’являлась.

І тут зателефонувала його сестра, попросила, щоб він переніс деякі домашні речі в її нову квартиру. От він і прийшов, і йому перехопило подих, коли він побачив Антуанетту, спокусливу й білолицю. Зрозуміло, вона навіть не втямила, що то було перед нею. Нещасний Гавейн — копиця волосся, брудний робочий одяг. Вона усміхнулась і знову вклалася під лагідні промені сонця.

Саллі подивилася на подругу, на брата, відчуваючи, як складається пазл. Вона сказала:

— Гавейне, це Антуанетта. Антуанетто, це мій брат. У нього кілька мільйонів у банку.

Антуанетта встала, пропливла по кімнаті, підняла сонячні окуляри на маківку. Гавейн був так близько, що бачив, як її зіниці розширюються і заповнюють усю райдужку, а потім побачив своє відображення в чорних окулярах.

Весілля справили швидко. Русалки Антуанетти сиділи на сходах церкви, виблискуючи хвостами, й посипали молодят жменями риб’ячого корму. Похмурі янкі потерпали від спеки. Для верхівки весільного торта Саллі виліпила з марципана фігурку брата, котрий однією рукою піднімав Антуанетту, яка лежала на спині, — адажіо, урочистий фінал шоу русалок. Протягом тижня були замовлені меблі, доставлені й розставлені, бульдозери розгрібали землю для басейну. Її комфорт було забезпечено, й Антуанетта вже не могла придумати, що б іще таке купити. Все, що завгодно, можна було замовити за каталогом. Якість її влаштовувала.

Антуанетта сприймала комфорт як належне; кохання вона не чекала. Гавейн вразив її своєю чистотою й м’якістю. Вона взялася за нього. Коли зголила все зайве волосся, відкрилося чуттєве обличчя, ніжні губи. В окулярах у роговій оправі, які вона йому купила, в пошитих на замовлення костюмах він був показним, щоб не сказати — гарним. Перевтілений, він усміхався їй через всю кімнату. У той момент мерехтіння в ній перетворилося на полум’я.

Через десять місяців прийшов ураган — дитина.

Ці троє дорослих навіть не сумнівалися, що Лотто був особливим. Золотим.

Гавейн віддавав йому всю свою любов, яку так довго стримував. Дитина була згустком плоті, зітканим з надії. Гавейн, якого все життя називали тупим, тримав тепер свого сина й відчував вагомість генія у своїх руках. Саллі, зі свого боку, налагоджувала домашнє господарство. Вона наймала няньок і звільняла їх за те, що вони були не такими, як вона. Коли малюк почав їсти дорослу їжу, вона жувала банан та авокадо і клала йому в рот, наче він був пташеням.

І як тільки Антуанетта отримала посмішку у відповідь, вона спрямувала всю свою енергію на Лотто. Якомога голосніше вмикала Бетховена на Hі-Fі-програвачі, голосно називала музичні терміни, про які десь читала. Записалася на заочні курси з історії меблів староамериканського стилю, грецької міфології, лінгвістики і читала йому всі свої посібники до останнього слова. Можливо, це вимазане гороховим пюре дитинча, сидячи на своєму високому стільчику, схопило якусь дванадцяту частину того, що вона йому розповідала, думала Антуанета, але хто знає, скільки інформації затримається в дитячій голівці. Якщо він збирається бути великою людиною, а вона в цьому була впевнена, то нехай починає формувати свою велич просто зараз.

Надзвичайна пам’ять Лотто проявилася, коли йому було два роки, й Антуанетта отримала винагороду. [Темний дар; він зробив би його успішним у всьому, але ледачим.] Якось увечері, перед сном, Саллі прочитала йому дитячий вірш, а вранці він прийшов у кімнату для сніданків, виліз на стілець і виразно продекламував його. Гавейн зааплодував, надзвичайно здивований, а Саллі витерла сльозу фіранкою.

— Браво, — холодно промовила Антуанетта і простягла чашку по нову порцію кави, стараючись приховати тремтіння руки. Саллі читала ввечері довші вірші. На ранок хлопчик знав їх назубок. З кожним успіхом у ньому росла впевненність, міцніло відчуття якихось невидимих сходів. Коли на плантацію приїжджали човнярі зі своїми дружинами на довгі вихідні, Лотто прокрадався вниз і залазив у темряву під обіднім столом, за яким сиділи гості. Там, у печері, він бачив ноги, котрі випирали з чоловічих мокасинів, вологі пастельні черепашки жіночих трусиків. Він виходив, голосно декламуючи “Якщо…” Кіплінга і зриваючи оглушливі овації. Задоволення від аплодисментів цих незнайомців було зіпсоване тонкою посмішкою Антуанетти, її м’яким: “Іди спати, Ланселоте”, замість похвали. Вона помітила, що він переставав старатися, коли вона його хвалила. Пуритани розуміють цінність відкладеної винагороди.

Лотто ріс у вологих затхлих випарах Центральної Флориди, повної диких довгоногих птахів і родючих дерев. З того часу, як він зіп’явся на ноги, ранки проводив з Антуанеттою, а в післяобідню пору бродив у пісках, зарослих чагарником, де холодні джерела били ключами з-під землі; у плавнях, де з очеретяних заростів за ним пильно стежили крокодили. Лотто був маленьким дорослим, говірким, сонячним. Мати на рік відклала його похід у школу, і до першого класу він не бачив інших дітей, так само, як і Антуанетта, яка була занадто гарною для цього маленького містечка. Доньки заводського майстра були кістляві й дикуваті, й вона знала, до чого це може призвести; ні, красно дякую.

У будинку були люди, які йому мовчки прислуговували: коли він кидав рушник на землю, хтось його піднімав; коли йому хотілося їсти о другій ночі, все з’являлося, ніби за помахом чарівної палички. Усі працювали, щоб догоджати, і Лотто, думаючи, що так і треба, також догоджав. Він розчісував волосся Антуанетти, дозволяв Саллі носити себе на руках, навіть тоді, коли на зріст уже був майже такий, як вона; до вечора тихенько сидів біля Гавейна в його кабінеті, втішений спокійною добротою свого батька; а час від часу осявав їх таким сонячним гумором, що вони тільки очима блимали. Батько світився від щастя вже при одній згадці про його існування.

Якось уночі Антуанетта підняла його, тоді чотирирічного, з ліжка. На кухні вона насипала в чашку порошку какао, забувши залити його рідиною. Він їв порошок виделкою, облизуючи її і знову встромлюючи в чашку. Вони сиділи в темряві. Уже рік, як Антуанетта закинула свої заочні курси через телевізійного проповідника, котрий був схожий на бюст, вирізаний дитиною з пінопласту й розмальований акварельними фарбами. Очі дружини проповідника були постійно підведені, а волосся — укладене чудернацькою вежею, яку Антуанетта скопіювала. Вона замовила записи з виступами проповідника, які навертали у нову віру, і слухала їх у величезних навушниках біля басейну. Після цього виписувала гігантські чеки, які Саллі палила в раковині.

— Мій дорогий, — шепотіла Антуанетта тієї ночі Лотто. —  Ми тут, щоб врятувати твою душу. Ти знаєш, що буде з безбожниками, такими, як твій батько і твоя тітка, коли настане день Страшного Суду? —  Вона не чекала відповіді. О, вона намагалася показати Гавейну й Саллі світло. Вона відчайдушно прагнула розділити з ними небеса, але вони тільки ніяково всміхались і задкували від неї. Зі скорботою дивитимуться вона та її син із небес на те, як ці двоє вічно горітимуть у пеклі. Лотто, ось кого вона мусить урятувати. Вона запалила сірник і почала читати Одкровення тихим і тремтячим голосом. Коли сірник догорів, вона запалила інший, продовжуючи читати. Лотто спостерігав, як вогонь пересувається вниз, поїдаючи тоненькі дерев’яні палички. Коли полум’я наближалося до материних пальців, він відчував жар у своїх, наче вогонь обпікав саме його. [Темрява, ревіння труб, морські істоти, дракони, янголи, вершники, багатоокі чудовиська — вони на десятиліття оселяться в його снах.] Він дивився, як ворушаться прекрасні губи матері, бачив її запалі очі. Вранці він прокинувся, впевнений, що за ним спостерігають, повсякчас оцінюють. Цілодобова церква. Він робив невинне обличчя, коли йому в голову приходили погані думки. Навіть наодинці із собою він прикидався.

Якби все так і тривало, Лотто міг би стати успішним, зразковим. Ще одна привілейована дитина зі своїми звичайними дитячими печалями.

Та настав день, коли Гавейн прийшов із роботи на щоденну обідню перерву о пів на четверту й простував довгим зеленим газоном до будинку. Його дружина спала біля глибшого кінця басейну. У неї був відкритий рот, долоні, підставлені сонцю. Він обережно вкрив її простирадлом, щоб вона не обгоріла, поцілував її зап’ясток там, де бився пульс. На кухні Саллі виймала печиво з духовки. Гавейн обійшов навколо будинку, зірвав мушмулу, покрутив кислий плід у роті й усівся на насосі біля дикої суданської троянди, дивлячись на стежку, аж поки на ній не з’явився його хлопчик — комар, муха, богомол на своєму велосипеді. Це був останній день навчання у сьомому класі. Літо розливалося перед Лотто широкою повільною рікою. Попереду був розгул повторних показів фільмів, які він пропустив через школу: “Придурки з Хаззарда”, “Щасливі дні”. Попереду були опівнічні концерти жаб на озерах. Радість хлопчика освітила стежку. Те, що в нього був син, зворушувало Гавейна, але сам хлопчик був чудом — великим, веселим, дивовижним, кращим, ніж люди, які його зробили.

Але раптом увесь світ стиснувся довкола його хлопчика. Вражаюче. Гавейну здалося, що все стало насиченим якоюсь аж пекучою ясністю, і він міг роздивитися кожен атом.

Лотто зіскочив із велосипеда, побачивши на старому насосі батька, котрий, очевидно, дрімав. Дивно. Гавейн ніколи не спав удень. Хлопчик завмер. Дятел стукотів десь у магнолії. Аноліс метнувся над батьковою ногою. Лотто кинув велосипед і побіг, і тримав батькове обличчя, і вигукнув його ім’я так голосно, що побачив, як біжить мати, жінка, яка ніколи не бігала, — біла швидкість, що кричала, як падаючий птах.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте The Devochki — від 50 гривень. Дякуємо!